Що бабусю, що дідуся, я доглядала до самого кінця. Батьки навіть не цікавилися моїм життям. Вони були впевнені, що я доросла і самостійна дитина, яка дасть собі раду в житті. Звісно ж, у них був новий “центр уваги” – Богданчик. Їх промінчик. Продовжувач роду. Тільки коли батьки дізналися про останню волю бабусі, то примчали “на всіх парах” в Херсон.
Я була єдиною дитиною в сім’ї, де я відчувала себе найщасливішою.
Моїм батькам не потрібно було доводити свою любов до мене, я це знала, бабуся і дідусь намагалися догодити всім моїм примхам, тому я була найщасливішою в світі дівчинкою. Варто лише натякнути про бажання ходити на бальні танці – воно виконувалося. Все, чим я не хотіла б займатись, і навіть елітна школа – все було тільки для мене однієї.
Щоліта я їздила до бабусі з дідусем в Херсон, шкода тільки вони жили не біля самого моря. Я хотіла постійно насолоджуватися теплом сонця, морем і щоб це не закінчувалося, але життя може повернутися зовсім по-іншому.
Нічого не віщувало змін, якби не приголомшлива новина – мама “ощасливила” мене звісткою, що я стану старшою сестричкою. Це перевернуло моє життя з ніг до голови. Звичайно, для всіх це була чудова новина, маму вітали, вона була у центрі уваги. Але в ще більшому захопленні був батько, дізнавшись, що у них буде син, продовжувач роду, про якого так мріяв батько.
– Ти вже доросла, – казали мені батьки, коли на світ з’явився мій братик. Він став ніби центром їхнього світу, все діставалося лише Богдану, все тепло та доброта. Мені доводилося робити всю домашню роботу: готувати, прибирати, мити, прати, а то й вислуховувати мамині скарги, та й, крім того, встигати вчитися в школі. Найприкріше те, що винною у всьому вічно опинялася я.
Слава Богу, маю бабусю з дідусем, які забрали мене до себе в Херсон. Така зміна місця проживання пішла мені на користь. Будучи вісім років там, я закінчила школу і вступила до університету.
Батьки мене за весь цей час не забули, телефонували навіть, цілих ДВА рази! ДВА! Думаю, їм чудово жилося, адже я доросла, у мене, на їхню думку, все чудово і я нічого не потребую.
Якби вони хоч цікавилися, то знали б, що в нас не все було так гладко. Дідусь був вже лежачим.
У бабусі був тільки один помічник, я її єдина онука. Я сиділа з ним, при цьому встигаючи працювати і вчитися. Доводилося економити на їжі, щоб мати змогу ходити в аптеку.
Незабаром занедужала бабуся. Мені довелося доглядати обох – годувати, лікувати. Все сталося дуже швидко і слідом за дідусем не стало і бабусі, яка залишила на моє ім’я заповіт.
Там було зазначено, що все мені переходило. Мама була обурена, як так, що бабуся половину не віддала онукові. Я вважаю, що їй було краще знати, що робити зі своєю квартирою.
Після такої новини батьки з’явилися, як сніг на голову, хоча я дуже навіть очікувала того, що вони приїдуть вимагати продати квартиру і половину грошей розділити між мною та Богданом, адже йому теж треба десь жити.
А мене ніхто не питав, чого я хочу. Мені хотілося залишитися там, де все стало частиною мого життя, де я була улюблена, де були мені улюблені речі.
Я не погоджувалася на цю угоду, продовжуючи жити у квартирі, спостерігаючи, як мама бігає від юриста до юриста, сподіваючись зробити недійсним заповіт.
Я все так і не зрозумію, чому я маю віддавати щось цьому хлопцеві, який навіть не був у моєму житті. Прикро… Дуже прикро…
Фото ілюстративне
