fbpx
життєві історії
Що Романа покликало поїхати цією дорогою, він і сам не знав. Він ніколи не їздив нею, але сьогодні, можливо, обрав її лише тому, що він спізнювався на ділову зустріч. Він легко доторкнувся до її плеча і відразу відсахнувся від несподіванки – статуя ожила: очі заграли, чіпкі пальці схопили його за руку і сильно стиснули, губи заворушилися і вимовили якісь слова подяки. Коли ж вдалося звільнитися, він рвонув до машини, грюкнув дверцятами і натиснув на газ. Вона принесла йому удачу. Трохи подумавши, він зрозумів, нарешті, сенс сказаних дівчиськом слів

Що Романа покликало поїхати цією дорогою, він і сам не знав. Він ніколи не їздив нею, але сьогодні, можливо, обрав її лише тому, що він спізнювався на ділову зустріч. Повороти – він не любив їх, але зараз прийняв таке рішення.

– Чорт! – сам не зрозумів, що сталося. Одночасне натискання гальм і згорнуте до краю кермо убік. Він вискочив з машини, лаючи все на світі.

Залишивши дверцята машини відчиненими, він кинувся до неї. Він мало не наїхав на це безглузде дівчисько. Що вона робила на дорозі? Чого чекала?

– Ти з глузду з’їхала?! Це ж дорога! – він налетів на неї, як тільки підійшов ближче, і тут же злякався – на нього дивилися величезні очі, в яких був розпач і глибока незрозуміла порожнеча.

– Ти що, не сповна розуму? – тихіше й невпевненіше спитав він. Ти хоч чуєш мене? Гей?!

Він легко доторкнувся до її плеча і відразу відсахнувся від несподіванки – статуя ожила: очі заграли, чіпкі пальці схопили його за руку і сильно стиснули, губи заворушилися і вимовили якісь слова подяки.

Ця безладна мова була сповнена якоюсь незрозумілою для нього радістю. Вона все ще щось шепотіла, міцно тримаючи його за руку, коли він нарешті зрозумів, що вона якась ненормальна. Він уже спізнюється, йому все це набридло, він утомився. Він почав виривати свою руку, але йому це не одразу вдалося. Коли ж вдалося звільнитися, він рвонув до машини, грюкнув дверцятами і натиснув на газ.

Уся зустріч пройшла, як у тумані. Він сам не знав, яким дивом вдалося укласти договір із компанією, від якої залежала подальша робота його фірми. Хвилювання, переживання, молитви – він пройшов через усе це, аби вони підписали контракт. «Схоже, дівчисько приносить удачу», – думав він, коли повертався додому. Думаючи так, він все ж таки об’їхав дорогу, де трапилася зустріч.

Вдома якось призабулася ранкова подія. Засинаючи, він чомусь знову подумав про неї. Думки були переривчасті і якось не доходили до його свідомості: «Жива… дякую… жива… значить, є… існую… ти ж побачив… злякався… значить, можна бачити… знати… кохати…”. Він нічого не міг зрозуміти з усього сказаного нею.

«Кохати» – до чого тут кохати? Далі думати було просто неможливо від утоми, він не заснув, а просто вимкнувся.

Роман не думав, не згадував, а просто забув взагалі про випадкову зустріч кілька тижнів тому. З головою пірнувши в роботу, він ні про що інше не міг думати. Працювалося легко і просто, як ніколи, везіння, удача стояли за плечима, і йому навіть не вірилося.

Пробігали дні, тижні, місяці. Рання холодна весна все ще не хотіла обдарувати природу теплом та квітами.

Так само вранці мрячив дощ, шини купалися в холодних калюжах і місили бруд.

– Романе Костянтиновичу.

– Так, – прокинувся він і, відвернувшись від вікна, в яке дивився довгий час, озирнувся на секретаря. Здається, він щось диктував і задивився на краплі, що стікають по склу, замислився.

– Так, – перепитав він. – Я, здається, щось казав?

– На завтра. Ви хотіли ще щось додати на завтра… – повільно пролунав голос молодої секретарки, але Роман не чув його – він дивився на її руки, які постукували кінчиком олівця по блокноту. Якась тривога пронизала тіло, мурашки побігли по шкірі. Пальці. Йому чомусь згадалися холодні пальці, що міцно хапають його за руку, широко відкриті сумні очі, в яких туга поступово змінилася на щастя, губи, які невиразно щось шепотіли. Він рвонувся до дверей, на ходу зірвавши зі спинки стільця піджак.

– Романе Костянтиновичу, що з Вами?

– Алінко, відміни на сьогодні всі зустрічі, до кінця робочого дня мене не буде.

Випаливши все одним реченням, він пішов, грюкнувши дверима.

Дощ, дорога, двірники намагаються боротися із потоками на лобовому склі. Ось ця дорога, поворот, Роман заглушив мотор і опустив голову на руки, що стискали кермо. Чому він раптом згадав про неї? Чому? Трохи подумавши, він зрозумів, нарешті, сенс сказаних дівчиськом слів. Зрозумів, чому вона стояла на дорозі та мало не потрапила під його машину. Чому саме він? На його місці міг опинитися будь-хто.

«Самотня. Нікому не потрібна. Вона ніби живе серед життя, людей і ніби її нема, не існує. Нерозумна, божевільна, хіба можна взагалі до такого додуматися? Стояти на дорозі. Перевіряла, звичайно, перевіряла – чи є вона чи ні. Переконалася. Зраділа – я помітив її, отже, жива, є. Господи!» – Роман думав, піднявши голову і уткнувши підборіддя у зчеплені пальці, дивився крізь вікно.

Вже далеко за полудень, людей майже не було – лише рідкісні перехожі прослизали повз, тремтячи під парасольками.

Хтось постукав у вітрове скло. Роман здригнувся і повернув голову. До нього, схилившись, заглядав чоловік. Дощ стікав з волосся на дивний одяг.

– Подайте, заради Христа, – прохрипів його голос, і худа суха рука потяглася до віконця.

Молодий чоловік, щось намацавши в кишені піджака, прочинив вікно і поклав у простягнуту руку. Той радісно застрибав, притиснувши руки до себе, бурмочучи слова подяки. Роман його вже не чув, зачинив вікно, знову поглянув на дощову вулицю.

Раптом він не повірив очам – на узбіччі під зеленою парасолькою, пропускаючи машини, стояла вона. Перше бажання було вискочити, підбігти, посадити в машину, поговорити. Але все, що він зробив – продовжував сидіти в повному заціпенінні, стиснувши пальцями кермо, стежачи, як вона віддаляється.

Прокинувшись, поїхав за нею. Навіщо? Він сам не знав.

Вона йшла повільно, ніби про щось міркуючи, схоже, її не хвилювала погода. Вона завернула в провулок. Він знав цю місцевість, і одразу, обігнувши двори, виїхав на головну дорогу. Вона справді з’явилася за кілька хвилин, така ж сумна, з забризканими штанями, в подовженому, чи то піджаку, чи то напівпальто.

Проминувши кілька кварталів, вона увійшла до кафе.

«Дивна. Ні, щоб піти додому, залізти під ковдру, почитати гарну книгу чи просто заснути, то вона в таку погоду сидить у кафе».

Вона замовила каву. Роман із машини стежив за нею. Вона пила гарячу каву дрібними ковтками, обхопивши чашку обома руками. Грілася. До неї ніхто не чіплявся, не загравав, не намагався заговорити – як зазвичай трапляється. Вона не була надто гарною, але щось у ній було, що виділяло її з натовпу. Вона не помічала людей, які її оточували, не прислухалася до їхніх розмов. Вона не належала до їхнього життя. Начебто вона мала своє, нікому не потрібне, не цікаве життя…

Наче вона жила у своєму світі, в який нікому не було доступу. Зачинені двері у її світ. Господи, та її просто не помічають. Вона для них невидима. Схоже, що її бачить лише він, а для решти її немає. Від цього здогаду йому стало якось не по собі. Може, вона справді міраж?

Дівчина допила каву, вийшла з-під навісу і пішла повз його машину. Вона не звернула на нього уваги. Навіщо? Адже її теж не помічають. Роман бачив, як вона покусує губи, дивлячись перед собою у простір.

Знову його душу оїхопив порив вискочити, покликати. І знову нічого – наче вріс у сидіння. Провівши її кілька кварталів, помітив, як вона підійшла до одного будинку і, підходячи до під’їзду, дістала ключі.

Приглушив мотор, стежив за нею – як увійшла до під’їзду, які вікна загорілися яскравим світлом, мабуть це її вікна. Поволі, трохи ввімкнувши запалювання і, прокрутивши в голові її адресу, поїхав геть.

Справи йшли як ніколи добре, але він не міг зосередитись на роботі. Руки охоплювало тремтіння, коли він відчував на них дотик її пальців, у вухах лунала уривчаста мова і з пам’яті виринали здивовані щасливі очі.

Минали дні – він думав, тижнів – наважувався, місяці – боровся. Вичікував, підбирав момент підійти до неї, познайомитися.

Роман наче входив у її життя, а вона й не здогадувалася. Він не знав, що і чому тягне його до неї.

Але одного чудового дня зрозумів – дозрів для того, що йому відкрилося: ні, вона зовсім не божевільна і не дивна – вона просто дуже самотня. Ніхто не потребує її, не шукає її допомоги, не кличе. Вона зовсім самісінька в цьому бурхливому житті, майже так само, як і він.

Це розуміння до нього дійшло, наче вибух вулкана! Самотній? Так, саме самотній, самісінький. За роботою та життєвими проблемами не помічав, як не вистачає поруч рідної і близької людини, того, хто б зрозумів, допоміг, вислухав, зігрів, підтримав. Вона така сама людина і в неї такі ж проблеми – то що ж йому заважає?

Роман сидів у машині на тому ж місці, де вперше вони зустрілися, і чекав на неї.

Вона прийшла. У той же час, як і протягом багатьох днів. Зупинилася, пропускаючи машини. Коли вона хотіла перейти на інший бік вулиці, він різко натиснув на педаль газу, і дівчина позадкувала. Загальмувавши біля неї, відчинив дверцята, букет троянд боляче колов долоні.

Дівчина, не розуміючи, дивилася на людину, яка виходила з машини з квітами і йшла, посміхаючись, до неї. Вона не повірила, подумала, що не до неї, почала озиратися, сподіваючись побачити щасливицю, але поруч нікого не виявилося.

Значить, ця щасливиця – вона? А гарний  чоловік уже стояв перед нею і простягав букет. Невпевнено дивлячись, вона простягла руку, щоб узяти квіти, але відразу опустила.

– Це мені? – запитала вона із сумнівом.

– До зустрічі з тобою я був не живий, хоч думав, що існую. Але зустрівши тебе, зрозумів – живу! Спасибі!

– А я? Я живу? Я теж можу жити, як і ти? Правда?

– Зараз – так!

На нього дивилися щасливі очі, по щоках текли сльоз радості. Взявши тремтячими руками квіти, вона легко торкнулася його долоні і відчула тепло.

– Хочеш, я відвезу тебе до кафе під навісом?

– Звідки ти знаєш, що я там буваю?

– Я теж іноді там сиджу, – збрехав він. – І бачив тебе.

– Бачив? Хіба ж мене можна було бачити?

– Я ж помітив. Як тебе звати?

– Оля.

– А мене Роман Констан… Рома.

Знову аромат її волосся в машині, кава, гаряча кава у чашці, яку вона тримала не як усі. Так, вона не схожа на інших. Вона особлива. Єдина.Така одна. Багато різних дівчат з ім’ям Оля, але саме ця Оля – йог і належить тільки йому одному. Ольга, Олечка, Оля, Оленька.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!