fbpx
життєві історії
Що тобі з половини цієї квартири? Подаруй брату!, – умовляла мене мама, коли сиділа на кухні, і попивала каву. Але чому я маю це робити? Я, як і він, маю сім’ю, дитину. В той час коли ми з чоловіком виплачували іпотеку, і Мар’ян, щоб було легше, їздив на роботу за кордон, брат сидів під твоїм крилом. І навіть зараз, в нього четверо дітей, а він тулиться в однокімнатній, але на роботу кращу не піде. Звісно, там треба працювати

Що тобі з половини цієї квартири? Подаруй брату!, – умовляла мене мама, коли сиділа на кухні, і попивала каву. Але чому я маю це робити? Я, як і він, маю сім’ю, дитину. В той час коли ми з чоловіком виплачували іпотеку, і Мар’ян, щоб було легше, їздив на роботу за кордон, брат сидів під твоїм крилом. І навіть зараз, в нього четверо дітей, а він тулиться в однокімнатній, але на роботу кращу не піде. Звісно, там треба працювати.

Рідня вимагає, щоб я віддала свою половину спадщини братові, бо Руслан батько чотирьох дітей. Але скажіть мені, до чого тут я? Дружина Івана рік за роком приводить на світ дитя, а я маю своїм місцем поступатися. Я також маю сім’ю. Ні, мене таке не влаштовує.

Мені 35 років. У мене є син Олежик та чоловік Мар’ян. Ми всього домоглися самі, оскільки допомоги від батьків чекати не було сенсу. Поки я була в декреті, жилося нам не легко, а зараз трохи стали на ноги.

Нещодавно не стало нашої бабусі. Вона заповіла нам з Іваном свою квартиру та невелику дачу. Ось усі й вимагають, щоб я відмовилася від бабусиної волі на користь Івана. Аргументують це тим, що він молодший за мене, не такий пробивний, тому я повинна йому поступитися. Він і так усі роки сидів під маминим крилом. Вона няньчила його дітей, оплачувала орендовані квартири, а тепер ще мене хоче залишити з порожніми кишенями.

До речі, до мене мама навіть на розписку не прийшла, бо няньчила дітей Івана. Мені було так прикро, що я й досі її за це не можу пробачити. Але це ще не все — після появи другої дитини вона їм віддала однокімнатну квартиру, яка їй від тітки дісталася. Коли я спробувала щось сказати, мені культурно пояснили, що їм важко живеться, а я сама впораюся.

Івану більше треба – мама досі не змінює своєї позиції. Але цього разу я не збираюся здаватися, тим більше бабуся була проти того, щоб все діставалося Івану. Вона єдина мене підтримувала.

Івану не було на що скаржитися. Мама йому знайшла легку роботу, як і невістці, а сама займалася онуками. Крім цього, батьки допомагали їм фінансово та передавали продукти з дачі.

Коли ми взяли іпотеку, ніхто й гривні нам не дав. Ми з чоловіком були змушені жити окремо, бо він мотався по відрядженнях, щоби витягнути кредит. Щоправда, наші старання були виправдані — ми не тільки закрили іпотеку, а й навіть автівку купили. Тільки ось син ріс на моїх очах, тата не бачив.

Ми гарували, а Іван поповнював кількість дітей. А мама все в долоні плескала при кожній новині про цікавий стан. Вони сиділи на своїй мізерній зарплаті в тітчиній однокімнатній і раділи життю.

Я дуже зраділа, коли дізналася, що бабуся вписала мене у спадок. Ми хотіли купити квартиру під здачу, яка в майбутньому дістанеться синові.

– Навіщо тобі половина? Хай Іван усе продасть і розшириться, їм тісно в однокімнатній, — говорила мама.

– Йому достатньо подарунків долі. Своєю спадщиною я розпоряджатимуся без сторонньої допомоги.

– І це ж я тебе виховала!… Як ти можеш? Ви з чоловіком працюєте удвох, а Іван усе сам тягне!

– Треба головою думати і нести відповідальність за свої вчинки. Він дорослий чоловік, знає, звідки діти  в домі появляються.

Брат зі мною тепер не спілкується. Мабуть, чекає, доки мама зі мною договориться. Я можу лише від дачі відмовитись, але від квартири ніколи. Хай що хочуть про мене кажуть — я своєї позиції не зміню.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua