– Андрію, ти можеш пояснити, що це за повідомлення від банку на твоєму телефоні? – спитала я, притримуючи голос, щоб не зірватися на крик.
– Та нічого особливого, просто нагадування про платіж, – відповів він, навіть не підвівши очей від телевізора.
– Просто? А кредит майже на 400 000 – це “просто”? – я кинула на стіл лист, який випадково знайшла в його куртці.
Він нарешті відключив звук на телевізорі, глянув на мене так, ніби я перебільшую.
– Світлано, ну я ж не витратив їх на небилиці чи на коханку, – сказав він, наче це мало мене заспокоїти.
– А на що тоді?! Ми ледь зводимо кінці з кінцями, я вже три роки на роботі без відпустки, діти ростуть – що з тими грішми?
– Це… інвестиція, – відповів він, облизуючи губи, як завжди, коли бреше. – Я хотів здивувати тебе. Я вклав у бізнес.
– Який ще бізнес, Андрію?! Який? Я тебе прошу – не вигадуй.
Він зітхнув, потягнувся за телефоном і встав. Вийшов у коридор, як завжди, коли не хотів говорити. І я залишилась сидіти з цим листом у руках, і відчуттям, що наш шлюб – це тепер не партнерство, а його приватна фінансова операція.
Мене звати Світлана, мені 39, у нас з Андрієм двоє дітей – Назар і Соломія. Усе наше життя я була тією, хто з калькулятором, списком покупок і постійною економією. Знала, скільки коштує кожен батон, кожна пачка прального порошку. Андрій ніколи не був марнотратом – швидше, він був байдужим до грошей. Йому було байдуже, скільки і куди – головне, щоб не заважали йому жити “легко”.
Я завжди думала, що така “легкість” – це просто його характер. Але виявилося, що за цією легкістю ховалася безвідповідальність, яка могла затягнути нас у боргову яму по самі вуха.
Я довго не знала про той кредит. Якби не випадковість – лист, який випав з кишені куртки – я й далі б думала, що ми живемо скромно, але чесно. У тому листі чорним по білому – Андрій має кредит на суму, про яку я навіть мріяти боялась.
Коли я все-таки витягла з нього правду, вона була гіршою, ніж я могла уявити.
– Я допоміг одній людині, – сказав він мені за кілька днів, вже після того, як я пригрозила зателефонувати в банк. – Її звати Марта. Вона моя знайома ще зі школи.
Я вже тоді зрозуміла. Там була не “знайома”. Там була інша жінка. Інакше навіщо йому було б все це приховувати?
– Ти взяв кредит на іншу жінку? – я навіть не могла у це повірити, хоча інтуїція кричала вже давно.
– Ні, – різко відповів. – Я взяв на себе. Вона попросила допомоги, я не міг відмовити. Її дитина хвора.
– А моя дитина здорова? А твоя родина не потребує допомоги? А мені ти хоч сказав би щось?..
– Я боявся, що ти не зрозумієш.
Правильно боявся. Бо я не зрозуміла.
Після того вечора ми спілкувались рівно. По-господарськи. Обговорювали покупки, уроки дітей, оплату рахунків. Але всередині мене щось зламалося. Мені було важко навіть дивитися на нього, не те щоб доторкнутись. Бо довіра – то як кришталь: впала – і все, хоч склей, хоч малюй.
Мене мучила думка: чому він обрав когось стороннього замість нас? Чому наша родина не заслуговувала на ті гроші? І що ще я не знаю?
Я не могла просто змиритися. Взяла вихідний, залишила дітей у мами і поїхала в той район, де, як я дізналась випадково, живе Марта. Її квартиру мені підказала стара знайома з гімназії.
Двері мені відкрила жінка років тридцяти п’яти, з сумними очима. Вона не виглядала винною. Виглядала втомленою. На руках у неї сиділа дівчинка з апаратом на шиї – очевидно, мала проблеми з диханням.
– Ви Марта?
– Так. А ви… Світлана?
Я не знала, що сказати. Хотіла гримнути дверима, крикнути, але побачила ту дитину – і слова застрягли в горлі.
– Ви знаєте, хто я. Ви знаєте, що мій чоловік взяв на себе кредит для вас.
– Я знаю. І я не просила його. Він сам запропонував. Він сказав, що все контролює. Я казала, що не хочу, щоб він щось робив за спиною у дружини.
Марта говорила спокійно. І без того вдаваного “жалійте мене”, яке я чекала.
Я ще трохи постояла. Подивилась на ту дівчинку. І пішла.
Вдома я не плакала. Не кричала. Просто сіла і написала все в блокноті: кредит, витрати, платіжки, баланс. Я знала, що тепер мушу думати за двох. Бо довіра, яка мала тримати нас як парасолька в дощ – порвалась.
Через тиждень Андрій запропонував:
– Давай почнемо з чистого листа. Я все виправлю.
Але проблема в тому, що його “чистий лист” починався з мого болю. І я не впевнена, що зможу забути. Пробачити – можливо. Але жити так, як раніше – навряд.
Моя історія – не про зраду в класичному розумінні. Але це теж зрада. Коли один з подружжя бере на себе право вирішувати все сам, тримає в таємниці, нехтує довірою – це теж ранить. Не менш глибоко.
Тому я звертаюсь до вас, мої дорогі читачі. І особливо до тих, хто колись був на моєму місці.
Як ви думаєте – якщо чоловік приховав борги, фінансову допомогу іншій жінці, але не мав “роману” – це вже зрада?
Чи варто будувати все заново, якщо фундамент уже дав тріщину?
Напишіть мені. Бо я зараз як корабель у штормі – дуже потребую маяка.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
