З Андрієм ми познайомилися на роботі. Почали зустрічатися, а через рік одружилися. Я не можу сказати, що його батьки були щасливі, ну це напевно так у всіх.
Жили ми з Андрієм в любові та злагоді, як мені здавалося на той момент. Він у всьому мені допомагав.
Приблизно через три місяці після весілля я завагітніла.
Я була щаслива, і чоловік зрадів. Свекруха поставилася до цієї новини беземоційно… Що мене дуже збентежило: Ні щастя, ні горя на обличчі… Як так можна?
Але я довго про це не думала навіть, якщо чесно. Мене переповнювали емоції, я була найщасливіша.
Вагітність проходила чудово. Ні печії, ні набряків. Настав момент пологів.
Лікарі дотягли ситуацію до того, що я просто втратила свідомість.
Я не знаю якими вони там методами привели мене до тями, пам’ятаю тільки їх крики: Ну давай… Спати тут надумала…
Я народила найкрасивішу дівчинку на світі. Мені приклали донечку до мене, перевірили рефлeкс, і забрали її в окрему палату.
Я так втомилася за час всього, що відразу після народження дочки заснула. Прокинулася я вранці від того, що в мою палату зайшов лікар.
– Ольга, все погано. У вашої дівчинки пошкоджений хребет…
Подумайте, чи зможете Ви ростити таку дитину? Я пропоную Вам написати відмовну і залишити дитину тут, а потім її визначать в спеціальну установу де займаються з такими дітьми.
– Що Ви несете? Як у мене могла народитися така дитина? На узі ж показувало, що дитина цілком здорова!
– Таке буває… Спокійно відповів лікар і пішов зі словами: ви подумайте над моєю пропозицією…
Я плакала і не могла зупинитися… Подзвонила Андрію і все йому розповіла. Ну такої реакції я точно не чекала.
– Як так? Мені не потрібна така дитина… Ти що її зібралася забирати? Якщо ти це зробиш, я піду від тебе.
І віддалено голос свекрухи:
– Навіть дитину нормально народити не змогла… Вона нам не потрібна…
Що відбувається?… А від реакції чоловіка взагалі був ступор, у мене навіть сліз не було.
Я взяла себе в руки і твердо вирішила, що дитину я не залишу…
Я виписалася з моєю маленькою принцесою. Ми поїхали до моїх батьків, мені спочатку потрібна була підтримка і моральна і фізична.
У селі на свіжому повітрі донечка росла не по днях, а по годинах. Єдине що вона не могла сидіти і ходити.
Я гуляла з донькою на вулиці як раптом до мене підійшла якась бабуся і каже:
– Дочко, я знаю що в сусіднього селі мужик один є, він таких діток за місяць на ніжки ставить. Ти б з’їздила до нього…
Я все розпитала, де він живе, як до нього дістатися і в цей же день я поїхала.
Дійсно моя дочка через місяць почала ходити. А через два і бігати і грати з іншими дітьми як всі нормальні діти.
Мені так сподобалося жити тут, так і для донечки корисне свіже повітря. Я купила будиночок і влаштувалася на роботу.
Я грала з донькою на вулиці як раптом пролунав телефонний дзвінок. Жінка сказала…
– Оля, він в лікарні… Лікарі кажуть він не зможе ходити… Приїжджай…
– У мене немає чоловіка. Ви помилилися номером. Я вимкнула телефон і все.
Через місяці три під’їжджає машина. Виходить моя колишня свекруха і Андрій в кріслі.
Коли вони побачили, що та дитина від якої вони тоді відмовилися зараз бігає, вони обидва встали переді мною на коліна і благали вибачити і повернутися.
Колись Ви відмовилися не від мене, а від тієї маленької дівчинки, яка була ні в чому не винна. Ви навіть не постаралися спробувати виростити і поставити її на ноги.
Тепер я Вам кажу. Ні! Мені такий не потрібен… Сказала я свекрусі…
Більше я їх не бачила ніколи.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел
