Що я Лілі тільки не казала, як не “відшивала” від себе, та подругу тягне на моє плече поплакатися, наче магнітом. Поки в мене ще дитини не було, я мовчала, та згодом все змінилося. – Ой, та чим ти таким зайняти? Положи спати, і йдемо “каву” на кухню пити!”
Такі слова мені хочеться вигукнути, коли я знову беру домофон і чую такі слова:
– Юлька, відкривай! У мене є розмова важлива! Я “червоненьке” захопила!
Лілю я знаю ще з часів університету. Ми були приїжджими. Я скромна, з-під маминого крильця випурхнула. А Ліля виросла з матір’ю, яка постійно займалася особистим життям, а не доньку виховувала.
Ліля легко знайомилася з молодими людьми. У неї відкритий характер, вона відрізнялася розкутістю. Завжди одягнена з голочки, фарбуватися вміє. Я хотіла бути схожою на неї. Додому нам доводилося їздити разом. Спочатку на автобусі, потім на метро та електричці. Довга дорога. От і потоваришували.
На 2 курсі Ліля познайомилася з хлопцем та переїхала до нього. Через рік вони розійшлися і Ліля вперше прийшла до мене додому. Я тоді ще з матір’ю жила.
– Юлька, пусти переночувати! – просила заплакана Ліля. – Я не хочу сьогодні до матері, знову затягне своє: “Я попереджала!”
Мої батьки були не проти. Не можу сказати, що таке відбувалося часто, але щоразу Ліля бігла за поплакатися до мене. Вона вийшла заміж та поїхала далеко. На моєму весіллі вона не була присутня. Займалася своїми стосунками. А через рік вона знову прийшла до мене. І принесла “червоненьке”.
– Юлька, у нього інша жінка на стороні! Уявляєш?
Мій чоловік закрився у спальні до ранку, щоб подруга вдосталь виплакалася. Потім вона знову приходила. Радилася, не знала, розлучатися чи ні. Або просто скаржилася. Коли я стала мамою, вона почала приходити частіше.
– Тобі все одно робити нічого. Я зайду на чай? – телефонувала Ліля.
– Мені робити нічого? Та якби видалася вільна хвилина, я прилягла б хоч.
– Послухай, Ліля, мала капризувала довго, ледве вдалося вкласти її, – відповідаю я, коли вона дзвонить. – Мені б подрімати.
– Так, звичайно, спи, відпочивай. Я тихо чай вип’ю і в телефоні поколупаюсь. Куди ж я ще піду?
Ну ось – пустила! Через пару хвилин вона увійшла до спальні зі словами: “А де мені цукор взяти?”
Потрібно щось робити, інакше може й депресія початися. Все через подружку. Спершу я перестала брати слухавку, якщо мені ніколи було. Потім говорила, щоб чоловік відчиняв двері або відповідав, що мене немає.
Звичайно, зовсім я з нею не “розлучилася”, тільки спілкуємося дуже рідко. Іноді совість мучить, що я відмовляю подрузі у підтримці. Але має бути у всьому здорова частка егоїзму. Важливіше за сім’ю нічого немає.
Погоджуєтесь зі мною?
Фото ілюстративне
