Мій батько пішов від нас із мамою, коли я була ще маленькою. З того часу вона виховувала мене сама і робила все, щоб я росла щасливою дитиною. Пощастило, що ми мали свою двокімнатну квартиру. Хоча якась стабільність у ті 90-ті.
Коли я вступила до університету та поїхала до столиці, мама почала жити для себе. Вона нарешті відпустила минуле і зустріла нового чоловіка. Він жив за містом у приватному будинку і майже одразу запропонував мамі з’їхатися. Та, не довго думаючи, прийняла його пропозицію.
Нашу квартиру вона вирішила одразу віддати в оренду. А вдома у дядька Федора почала займатися господарством.
Щиро скажу: не пам’ятаю її такою щасливою, як тоді. Хоча ми бачилися рідко, щоразу її очі світилися від радості.
Так тривало майже десять років. За цей час я встигла закінчити університет, вийти заміж і народити першу дитину.
Я так і продовжувала жити у столиці, у орендованій квартирі. Повертатись додому я не планувала, бо розуміла, що мамі зручніше здавати квартиру – постійний стабільний дохід.
Якось ми з мамою зідзвонилися. Вона розповіла, що пішла від дядька Феді і повернулася додому. Голос у неї був дуже засмучений, тому я вирішила поїхати до неї, підтримати її та дізнатися, що трапилося.
Виявилося, що дядько Федір заповів свій будонок доньці. Мама дізналася про це постфактум, і це її дуже зачепило.
Вона сказала, що весь час доглядала його, робила для нього все, коли він захворів. А дочка жодного разу за всі ці роки не приїхала його відвідати, тільки дзвонила у свята.
Все як завжди. Тепер мама чекає, коли дядько Федір вибачиться і благатиме її повернутися.
– Я нещодавно заїжджала до нього, хотіла дізнатися, як він, та й на господарство глянути. А там повний бардак! Гора посуду, брудної білизни, в холодильнику миша загубилася. Словом – краса! Він без мене взагалі нічого не може, – радісно повідомила мені мама.
Чесно кажучи, я не дуже розумію такого. Я вирішила дуже делікатно запитати у неї:
– Мам, а вас із дядьком Федором пов’язує щось, крім побуту?
Мабуть, моє питання її дуже розгнівало:
– Ти нічого не розумієш! – тільки й відповіла мама.
Та добре, зрештою, це її життя, і не мені судити і вказувати, як їй буде краще. Але дуже шкода її: витратила стільки років свого життя, щоб няньчитися з дорослим чоловіком. І навіщо все це? Тепер вона сидить і чекає на його дзвінок, думає, що він на коліна перед нею впаде.
Але ж вони навіть не одружені! Тобто мама насправді взагалі ніякого відношення не має до його будинку. І кидати його не хоче, любить же.
Ось і виходить, що гордість не дозволяє повернутися самій, а жалість до безпорадного чоловіка не залишає.
Але найбільше в цій ситуації мене засмучує байдужість матері до мене та внучки. Дядько Федя завжди був на першому місці. Може, таким чином вона намагається заглушити голос розчарування і невдоволення від того, що її колись покинцув мій батько?
Не розумію, що з мамою, і не знаю, чим їй допомогти.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
