fbpx
життєві історії
– Що ж ти мене ганьбиш! Подумають, що я тебе не годую і працювати змушую! Чутки то швидко розносяться. Ще до опіки розмови дійдуть. Раптом тебе у мене заберуть. – Марина сплеснула руками і схопилася за серце. На очі навернулися сльози

Марина одна виховує десятирічного сина Максима. Виховує, як може. Цілий день на роботі, ще й затримується часто, щоб більше заробити. Але за комуналку платить і залишається на двох пару тисяч, вистачає тільки на найнеобхідніше.

Синові з ранніх років довелося звикати до самостійності. Марина після роботи просто з ніг валиться. Від чоловіка аліментів і звісток давно немає.

Максим хлопчик добрий, успішність непогана, бувають, правда, і трійки по нелюбимим предметів. Виглядає старше за свій вік – у тата пішов: високий і міцний.

Марина після роботи зайшла в супермаркет, купити продуктів. Касир їй посміхнулася і заторохтіла: «А ваш хлопчик, такий молодець. Уже який день після школи приходить і допомагає жінкам сумки з продуктами до будинку донести».

Не знаючи як реагувати, жінка мовчки розплатилася за покупки і пішла додому. По дорозі вона згадала, що син в останні дні якийсь задоволений.

Максима вона застала за уроками. Вирішивши не відкладати розмову, вона попросила його відвернутися.

– Сину, мені касир в супермаркеті сказала, що ти після школи приходиш і носиш сумки жінкам. Це правда?

Максим опустив погляд і заелозіла на кріслі.

– Так, я якщо бачу, що пакет великий або бабуся старенька, пропоную до будинку донести. Багато раді.

– Навіщо тобі це? Викладай!

– Ну, деякі мені гроші потім дають. Хтось ділиться фруктами, цукерками. А пару раз було, що бабусі мене до себе додому запрошували. Супом годували, пиріжками. Я нічого не просив, не подумай, вони самі.

Марина сплеснула руками і схопилася за серце. На очі навернулися сльози.

– Що ж ти мене ганьбиш! Подумають, що я тебе не годую і працювати змушую! Чутки то швидко розносяться. Ще до опіки розмови дійдуть. Раптом тебе у мене заберуть.

Цього вона боялася найбільше, з того часу, як чоловік її кинув і поїхав в інше місто.

– А гроші ти куди подів, теж на їжу витрачав?

Хлопчисько відповів зі схлипами:

– Ні, я їх відкладав. Хотів нові кросівки купити для фізри. Я тисячу вже накопичив.

Марина зітхнула.

– Покажеш, які сподобалися. Подивимося в інтернеті, може, де знижка на них є. Я тобі додам, купимо. Тільки до магазину більше не ходи. Хіба мало які люди попадуться. Я розміщу резюме, спробую роботу іншу знайти, де зарплата побільше буде.

– Мамо, прости, я допомогти тобі хотів.

– Допоможеш, синку, допоможеш, підрости, тільки, трохи ще.

І вони, ридаючи, стали обніматися.

Марина знайшла нову роботу через два місяці, зарплата набагато більшою стала. Кросівки Максиму купили через кілька днів після тієї розмови. Але він все одно і зараз, йдучи зі школи і проходячи повз супермаркету, часто пропонує допомогу жінкам.

Фото ілюстративне з вільних джерел.

facebook