fbpx

Щодня до паркану підходила жінка. Вже півроку. У холод і спеку. Симона виглядала у вікно, бачила її пониклу постать і щільніше завішувала штори. Вона не могла її впустити. Ні в серце, ні в дім. Машина проскочила зовсім поруч з хлопчиком, дивом не зачепила. У Симони в мить перед очима пронеслися тисячі картинок

Симона не знала рідних мами й тата, від неї відмовилися при народженні. Дівчинку з гарним дивним ім’ям і різнокольоровими очима – сірим і зеленим – ніхто не вдочерив, бо дитина була замкнутою, майже не всміхалася.

Симона виросла в дитбудинку, потім – технікум, університет, робота, заміжжя майже в 30 років, народження синочка. Симона отримала від держави невеличкий будинок у приватному секторі райцентру, в ньому і жила зі своєю родиною: чоловікам Дмитром і чотирирічним сином Ромчиком. Молода жінка відчувала себе майже щасливою. Майже… Тому що отого повного відчуття простого людського щастя Симона не знала. Не знала від народження.

Півроку тому до неї на роботу прийшла жінка. Назвалася її рідною мамою. Симона тоді уважно її роздивлялася… Так, схожі. Ось від кого у неї різного кольору очі і русяве хвилясте волосся. Жінка багато плакала тоді, розповідала про свою важку долю.

Про те, як вона народила в 16 років дівчинку, а хто батько – навіть сама не знала точно. А родина у неї була дуже пристойна, батько – високий посадовець. Батьки все вирішила за неї, і маленька Симона опинилася одразу після народження в дитячому будинку. Єдине, що вона встигла – дати донці ім’я: Симона. Симоном звали її дідуся, що жив у селі і дуже любив онучку, яка через покоління успадкувала його особливість – очі різного кольору. 16-річній Галині здавалося, що дідусеве ім’я захистить її маленьку донечку, раз її саму батьки позбавляють такої можливості…

Згодом Галина вийшла заміж за сина татового колеги, народила сина, а про доньку заборонила собі навіть згадувати, сподіваючись, що дівчинка потрапила у якусь хорошу родину. Чоловік у Галини виявився владним і суворим, йому вона не могла довірити свою таємницю.

Минули роки. Галина недавно овдовіла, син дорослий, навчається закордоном. І почала їй щоночі снитися дівчинка Симона з різного кольору оченятами – сірим і зеленим. В цих оченятах завжди блищали сльози і вона простягала до Галини свої маленькі рученята, а губами промовляла: «Матусенько, ну де ти?..» І вона бігла на зустріч свої донечці, аби обійняти її і притиснути до себе, але ніколи не добігала і прокидалася. Подушка Галини після нічних зустрічей з донькою завжди була мокра від сліз.

Галина знайшла дочку. Але в реальному житті все виявилося по-іншому. Доросла дівчинка Симона не плакала і не простягала до неї руки. Дивилася пустим сіро-зеленим поглядом, слухала з байдужим виразом обличчя, ніякі емоції не відобразилися на ньому, а коли вислухала, мовчки жестом вказала Галині на двері. Наступного разу жінку до Симони в кабінет не впустили, передали, що Симона Георгіївна дуже зайнята і конкретно Галину ніколи не хоче бачити.

Відтоді щодня до паркану біля будинку Симони підходила жінка. Вже півроку. У холод і спеку. Симона виглядала у вікно, бачила її пониклу постать і щільніше завішувала штори. Вона не могла її впустити. Ні в серце, ні в дім. Потім жінка перестала приходити.

Того дня Симона поверталася з маленьким Ромком з дитячого садочку. В кишені залунала улюблена мелодія – дзвонив мобільний. Симона сповільнила ходу, щоб уважно вислухати колегу. Ромчик тримав маму за руку, а тут відпустив, щоб відщипувати від булочки маленькі шматочки і кидати голубам – Ромка любив годувати птахів. Хлопчик необачно зробив кілька кроків до середини вулиці…

Машина проскочила зовсім поруч з дитиною, дивом не зачепила. У Симони в мить перед очима пронеслися тисячі картинок. В той момент вона щось зрозуміла, стала іншою. Хоча ще навіть сама цього не усвідомила.

Всю решту дороги додому Симона несла синочка на руках, хоч і був важкенький вже, міцно-преміцно притискала до себе.

Вдома все розповіла чоловіку, наче заспокоїлася… Але вночі спати не могла, металася по подушці. Коли під ранок все ж задрімала, наснився-примарився якийсь сивий старий. Дідусь був Симоні не знайомий. Він мовчки дивився на не неї різного кольору очима, такими, як у неї самої: одне сіре, друге – зелене. А потім прошепотів: «Прости її, рідна моя, маленька!.. Вона – мати. А ти – її дитя…» «Дідусю!..» – скрикнула Симона до прадідуся Симона, якого ніколи не знала – і прокинулася. Її щоки і подушка були мокрими.

На прохідній на роботі дочки Галина залишила вахтерці свою адресу, написану на маленькому папірці. Коли Симона запитала тітку Ольгу про ту жінку, яка до неї півроку тому приходила, вахтерка віддала папірець Симоні Георгіївні.

…Коли Симона дивиться, як її мама гойдає Ромчика на гойдалці, яку змайстрував для сина Дмитро, коли вона чує дзвінкий сміх синочка і бачить, що поникла постать Галини розправилася і її мама, наче за змахом чарівної палички, перетворилася на ще досить молоду жінку, – Симона його відчуває. Відчуває в собі оте повне просте людське щастя. Тепер вона знає, яке воно, і що воно – Є.

Автор – Олена Мірошниченко

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page