Щойно я вийшов з магазину – відразу ж почався дощ. Повертатися назад мені не хотілося, продавщиця там була досить груба і дивилася на мене таким засуджуючим поглядом, ніби я у неї щось вкрав. Парасольку я, звичайно ж, з собою не брав, навіщо мені парасолька, коли я йду в магазин? Добре, пройдуся під дощем. Сто років такого вже не робив.
Дощ припускався все сильніше і сильніше і люди в паніці починають бігти хто куди. Так кумедно виглядає з боку, як вони бігають в різні боки, сподіваючись сховатися в будинках, магазинах, на автобусних зупинках, під деревами. Хвилина-дві – і вони розбіглися по своїх куточках і на вулиці стало порожньо.
Мою увагу не могла не привернути дівчина, яка нікуди не сховалася. Вона була одягнена в легку джинсову курточку, під якою ховалася маленька сукня. Промокла до нитки і з навушниками у вухах, вона підставила обличчя під дощ і щось наспівувала. Мені стало цікаво, що ж вона співає і я вирішив підійти ближче. Вона мене не бачила, але, начебто відчувши, що я підходжу близько, дівчина зірвалася з місця і побігла через дорогу в парк. Танцюючи і підстрибуючи на ходу, вона забігла за дерева і я більше не бачив її. Мені стало страшно. Страшно, що вона більше не повернеться і я ніколи не почую, що вона наспівувала. Я раптом відчув, що ні в якому разі не повинен відпускати цю дівчину і побіг, що є сили, за нею.
Інша на її місці явно б злякалася, якщо слідом за нею побіг би невідомий чоловік. Але її це ніби ще більше розвеселило. Вона почала забігати за дерева, голосно сміятися і губитися за мокрими від дощу гілками. А мені було так страшно, що я почав кричати їй:
– Не ховайся! Не ховайся!
З того дивного дня минуло вже кілька років. Її джинсова курточка десь загубилася під час подорожі Карпатами. А маленьку сукню зіпсувала наша донька, вилила на неї якийсь сік. А що найголовніше – я навчив її не ховатися. А вона навчила мене не боятися і вірити, що вона ніколи більше не втече.
Ми разом ніколи не ховаємося від дощу і я навіть не пам’ятаю, куди подів свою стару парасольку.
Ми разом танцюємо серед втікаючих невідомо куди людей і разом наспівуємо незрозумілі одне одному слова.
Ми разом виховуємо нашу маленьку бешкетливу дочку. Ми разом.
А коли в житті виникають труднощі і ми сваримося, мені не вистачає злості більше, ніж на пів дня. Я підходжу до неї, коли вона серйозна і дивиться кудись у бік, повертаю очима до себе і кажу: не ховайся!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
