Щомісяця 18000 гривень з моєї пенсії за Сергія розходилися по кишенях дітей на їхні нескінченні потреби. Я терпіла це рік, поки Марія не заявила, що квартира вартістю 750000 теж має належати їй уже зараз. Тепер вони отримають рівно 0, і причина мого вчинку — вагома
Я ніколи не думала, що на старість стану для власних дітей просто цифрою в банківському додатку. Мій Сергій, коли його не стало, залишив мені не лише порожнечу в домі, а й досить непогане забезпечення. Він усе життя працював на державних посадах, мав високі вислуги, тому моя теперішня пенсія за нього дозволяє не рахувати копійки в супермаркеті. Але саме ці гроші, які мали б стати моїм спокоєм, стали причиною розбрату.
Моя донька Марія приходить до мене щовівторка. Раніше я думала, що це від любові, від бажання почути мій голос. Тепер я знаю графік її кредитів краще, ніж розклад автобусів. Вона заходить у кухню, навіть не знімаючи пальта, і відразу починає з важкого зітхання. У повітрі пахне вологою від її парасольки та моїм вчорашнім супом, який я так і не доїла. Вона сідає на край стільця, її пальці нервово стукають по старій стільниці, яку Сергій колись сам покривав лаком. Той лак уже давно стерся, але я бережу цей стіл як пам’ять.
— Мамо, ти ж знаєш, як зараз важко. У Сашка знову затримка на роботі, а дитині треба купувати нові зимові черевики. Старі вже тиснуть. Ти ж знаєш, як швидко ростуть діти.
Я дивлюся на її руки. Вона завжди була такою — вибагливою, трохи різкою. Вона не питає, як моє здоров’я, чи не крутить у мене коліна на дощ. Її погляд ковзає по кімнаті, зупиняючись на моєму новому телевізорі, який я купила минулого місяця. Я бачу в її очах роздратування, ніби я вкрала ці гроші у її сина.
— Маріє, я минулого місяця дала тобі чималу суму. Куди вона пішла? Хіба черевики коштують як половина моєї виплати?
— Ой, мамо, ти наче не в цьому світі живеш. Ціни бачила? Там те, там се, комуналка за трикімнатну квартиру тягне стільки, що очі на лоб лізуть. Тобі ж ці гроші все одно просто на картку падають, ти їх навіть не витрачаєш. Навіщо вони тобі в такому обсязі? Тобі ж тільки хліб та молоко треба, ну і каші трохи. Ти ж навіть з дому рідко виходиш.
Я мовчу. Мені хочеться сказати, що ці гроші — це роки праці мого чоловіка, це його турбота про мене навіть після того, як його не стало. Це моя безпека, моя можливість купити якісні продукти чи поїхати в санаторій, про який ми з Сергієм мріяли двадцять років. Але я лише киваю в бік комода, де під серветкою лежить гаманець. Вона бере купюри швидко, майже механічно, навіть не перераховуючи при мені, хоча я бачу, як вона прискорює рухи, щоб швидше вийти.
— Дякую, мамо. Я побігла, бо ще треба встигнути в магазин, поки черг немає. Наступного тижня заскочу, принесу тобі яблук.
Вона навіть не запропонувала посидіти зі мною п’ять хвилин. Двері зачиняються з характерним металевим клацанням, і в квартирі знову стає тихо. Тільки старий годинник на стіні відраховує хвилини моєї непотрібності. Я підходжу до вікна і бачу, як вона швидко сідає в таксі. На автобус у неї часу немає, а на таксі мої гроші знаходяться миттєво.
Мій син, Андрій, діє інакше. Він не приходить так часто, але його дзвінки завжди починаються з довгих розповідей про бізнес-плани та неймовірні можливості. Він розмовляє зі мною так, ніби я інвестор, а не жінка, яка колись колисала його ночами, витираючи сльози після перших невдач у школі. Його голос у слухавці завжди бадьорий, занадто гучний для моєї маленької кухні.
— Мамо, слухай, є варіант взяти ділянку під містом. Це справжня знахідка, за рік ціна виросте вдвічі. Мені трохи не вистачає для першого внеску. Ти ж знаєш, татова пенсія у тебе велика, ти б могла мені допомогти. Це ж фактично вкладення у ваше спільне майбутнє. Ти потім зможеш там відпочивати влітку, ми тобі окрему кімнату збудуємо.
— Андрію, я вже не в тому віці, щоб їздити за місто на будівництво. Мені тут добре, тут поліклініка поруч, і парк, де я звикла гуляти. Навіщо мені ті гектари в полі?
— Ти не розумієш, мамо. Тобі ці гроші просто лежать на рахунку, їх інфляція з’їсть. А могли б працювати. Давай я заїду ввечері, підпишемо папери, я вже все підготував. Тобі тільки підпис поставити, щоб банк дозволив переказ такої суми.
Я відчуваю, як усередині все стискається від цієї діловитості. Вони обоє сприймають мої ресурси як щось, що вже належить їм за правом народження. Вони ділять мою квартиру, мої заощадження та цю виплату за Сергія так, ніби я — лише тимчасова перешкода на шляху до їхнього збагачення. Вони навіть не приховують, що планують робити з моїми речами.
Минулого тижня я випадково підслушала їхню розмову в коридорі, коли вони думали, що я сплю після обіду. Марія казала Андрію, що старий сервант треба викинути негайно, бо він смердить нафталіном, а Андрій відповідав, що квартиру краще буде здавати студентам, бо вона в центрі. Жоден з них не сказав — нехай мама живе тут стільки, скільки захоче. Вони вже малювали плани на моїх стінах.
Одного дня я вирішила запросити їх обох на вечерю. Приготувала пироги з капустою, як колись у дитинстві, розставила найкращий посуд з позолотою, який Сергій подарував мені на тридцяту річницю весілля. Я хотіла подивитися їм в очі. Марія прийшла з роздратованим обличчям, постійно дивлячись у телефон. Вона навіть не похвалила аромат випічки, хоча раніше це були її улюблені пироги. Андрій запізнився на пів години, залетівши в кімнату з ноутбуком під пахвою, навіть не знявши взуття в коридорі.
— Мамо, нащо ці застілля посеред тижня? Могла б просто телефоном сказати, що треба. У мене зустріч через годину, я ледь вирвався, — Марія відсунула тарілку з пирогом, навіть не спробувавши його.
— Я хотіла поговорити про майбутнє і про спадок, — сказала я спокійно, хоча відчувала, як серце починає битися швидше, віддаючи глухим звуком у вухах.
В кімнаті миттєво стало тихо. Навіть Андрій відклав свій телефон і вирівняв спину, ніби на офіційній нараді. Вони обоє втупилися в мене з таким очікуванням, якого я не бачила роками. В їхніх очах був не смуток за батьком чи турбота про матір, а чистий розрахунок.
— О, це правильно, мамо. Треба все заздалегідь оформити, щоб потім не було тяганини з документами та податками. Зараз такі закони, що краще все зробити через дарування, — подав голос Андрій, уже відкриваючи якусь сторінку в ноутбуці.
— Так, ми вже з Сашком думали, що в цій квартирі можна зробити чудове перепланування. Тобі ж стільки кімнат не треба, ти в них тільки пил збираєш, а нам з дітьми тісно в двокімнатній. Ми могли б переїхати сюди, а тобі купити меншу квартиру десь у спальному районі. Там і тихіше буде, — додала Марія, дивлячись на стелю, ніби вже зносила стіну між вітальнею та спальнею.
Я дивилася на них і бачила зовсім чужих людей. Куди подівся той маленький хлопчик, який колись збивав коліна і біг до мене, щоб я подула на ранку? Куди зникла та дівчинка, яка шепотіла мені на вушко свої таємниці і обіцяла завжди бути поруч, коли я стану старою? Перед собою я бачила двох дорослих споживачів, які просто чекають на свою чергу біля каси, розраховуючи отримати товар задарма.
— Я прийняла рішення, — почала я, міцно тримаючи чашку з чаєм, щоб не було видно, як тремтять пальці. — Квартиру я залишу благодійному фонду, який опікується самотніми людьми похилого віку. Вони вже надіслали мені проект договору довічного утримання. А гроші з рахунку, всі заощадження Сергія, я вже почала переказувати на рахунок притулку для тварин. Там зараз будують нові вольєри, їм дуже потрібна підтримка.
Обличчя Марії пішло червоними плямами. Вона різко встала, зачепивши стілець, який з гуркотом впав на паркет. Звук був такий гучний, ніби щось розкололося назавжди.
— Ти з глузду з’їхала? Ти хоч розумієш, що ти кажеш? Які собаки? Які чужі старі? Ти про нас подумала? Ми твої рідні діти! Ти хочеш залишити своїх онуків без житла заради якогось притулку? Це ж абсурд!
— Ви мої діти, — тихо відповіла я, дивлячись їй прямо в очі. — Але ви поводитеся так, ніби я лише додаток до мого гаманця. Ви приходите сюди тільки тоді, коли вам щось треба відсканувати, підписати чи забрати. Ви не спитали, чи не болить мені сьогодні голова, чи не закінчилися в мене продукти. Ви обговорюєте ремонт у квартирі, в якій я ще жива, в якій стоять фотографії вашого батька. Ви вже подумки викинули мої речі на смітник.
— Це просто нечесно! — вигукнув Андрій, закриваючи кришку ноутбука так сильно, що той ледь не тріснув. — Батько працював усе життя для сім’ї, для нас, а не для якихось фондів. Ти не маєш морального права так розпоряджатися його спадщиною. Це ж його піт і кров!
— Ці гроші тепер належать мені за законом. І це моє право — вирішувати, куди вони підуть. Ви здорові, молоді люди, у вас є робота, у вас є руки і ноги. Чому ви вирішили, що мій обов’язок — утримувати ваші забаганки до мого останнього дня? Сергій хотів, щоб я жила гідно, а не щоб я боялася кожного вашого візиту, знаючи, що він закінчиться проханням про гроші.
Марія схопила свою сумку, її губи тремтіли від гніву. Вона дивилася на мене так, ніби перед нею був найгірший ворог. У кімнаті стало холодно, хоча батареї були гарячими.
— Знаєш що, мамо? Раз ти така самостійна і багата, то нехай тобі ці собаки і фонди допомагають, коли тобі води захочеться чи допомога знадобиться. Більше я сюди не прийду. Живи у своєму музеї сама, раз тобі гроші дорожчі за рідну доньку.
— І я теж умиваю руки, — додав Андрій, підводячись. — Це просто зрада з твого боку. Ми на тебе розраховували, планували бізнес, життя. А ти все зруйнувала через старечі примхи. Батько б цього не схвалив.
Вони пішли, навіть не озирнувшись. Гуркіт вхідних дверей ще довго відлунював у порожньому коридорі, затихаючи десь у під’їзді. Я залишилася сидіти за столом перед повними тарілками пирогів, які вже встигли охолонути. Сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи стіни в похмурі сірі кольори. Почуття порожнечі було величезним, але разом з ним прийшло щось інше.
Минуло кілька тижнів. Телефон мовчав. Жодного повідомлення, жодного короткого дзвінка з питанням — як ти. Спочатку мені було нестерпно боляче, я постійно підходила до вікна, сподіваючись побачити знайому машину Андрія чи яскраву куртку Марії. Кожен звук у під’їзді змушував мене здригатися. А потім біль почав тупіти, перетворюючись на дивне відчуття полегшення.
Мені більше не треба було вигадувати виправдання, чому я не можу дати чергову суму. Мені не треба було вислуховувати про проблеми, до яких я не маю стосунку, і відчувати себе винною за те, що я маю стабільність, а вони — ні. Я зрозуміла, що їхня любов мала чіткий прайс-лист. Коли оплата припинилася, зникла і любов.
Я почала виходити в парк частіше. Записалася на курси малювання онлайн, про які мріяла все життя, але Сергій завжди вважав це дурницею для тих, кому нічим зайнятися. Тепер у мене був час, тиша і ресурси. Я купила собі якісні фарби, полотна і вперше за багато років відчула задоволення від того, що роблю щось саме для себе.
Якось у продуктовому магазині я зустріла колишню колегу Сергія. Вона дивилася на мене зі співчуттям, яке мені зовсім не було потрібне.
— Ой, Ганно, я бачила твою Марію. Вона розповідала такі дивні речі. Каже, що ти зовсім змінилася, що тебе хтось обдурив, що ти гроші на вітер викидаєш. Вона дуже переживає за твій стан.
Я лише посміхнулася. Люди завжди шукають зовнішню причину, коли не хочуть визнавати правду. Їм легше повірити в моє божевілля, ніж у те, що я нарешті навчилася говорити — ні. Вони думають, що мною можна маніпулювати, використовуючи почуття обов’язку чи страх самотності. Але я ніколи не почувалася такою вільною у своїх рішеннях, як зараз.
Мої діти вважають мене ворогом, бо я зачинила перед ними двері до безкоштовного джерела. Вони не розуміють, що я дала їм набагато більше, ніж ці папірці в гаманці — я дала їм шанс нарешті стати дорослими, почати заробляти самі і не сподіватися на те, що батьківська спадщина вирішить усі їхні проблеми.
Вечорами я сиджу на балконі, п’ю трав’яний чай і дивлюся на вогні міста. Мені не страшно бути самотньою в цій великій квартирі. Мені страшно було бути лише ресурсом для тих, кого я колись привела в цей світ. Гроші Сергія справді принесли мені спокій, але зовсім не так, як ми обоє колись планували, сидячи на цьому ж балконі тридцять років тому.
Я знаю, що вони чекають мого дзвінка. Вони впевнені, що старість — це слабкість, і що скоро мені знадобиться допомога, і тоді вони зможуть виставити мені новий рахунок. Вони чекають, коли я зламаюся від тиші в квартирі. Але вони помиляються в одному — тиша буває цілющою, коли в ній немає фальшивих слів про любов, за якими стоїть лише бажання отримати черговий переказ.
Чи вважаєте ви, що материнський обов’язок має тривати до останнього подиху, навіть якщо діти бачать у вас лише банкомат, і чи змогли б ви вчинити так само, ризикуючи залишитися на самоті на схилі літ?
