fbpx

Щомісяця “під подушку” – в банк я відкладала суму, яку ми раніше платили за оренду – 7 тисяч гривень. – Не пускай його! Ну що ти його слухаєш? Просто закрий двері і все! – кричала зі своєї кімнати мама чоловіка. Ні, не так. Моя мама, так буде правильніше. Свого житла у нас з Сашком не було, нічого у нас не виходило з накопиченням. Так і дожили ми майже до сорока років як перекотиполе. Бувало, суп для неї я переварювала по кілька разів. Якщо їй не подобалося, вона кидала тарілку на підлогу

Свого житла у нас з чоловіком Олександром  не було. Ми з дитиною моталися по орендованих квартирах.

Іпотеку нам не давали – у чоловіка був прострочений кредит, який банк списав. Але з такою плямою іпотеку чоловікові не давали навіть під дикі відсотки. А моєї зарплати банку було мало.

Ми намагалися збирати,не думайте. Але то дитині щось терміново треба, то з квартири попросять – ріелтору плати, заставу плати, шукай нову. То машині ремонт потрібний. Одним словом, нічого у нас не виходило з накопиченням. Так і дожили ми майже до сорока років як перекотиполе.

Близько п’яти років тому мама чоловіка заслабла. Їй була потрібна допомога, і вона запросила нас до себе жити.

Ми з нею не особливо ладнали. Але це був шанс хоч щось зібрати: платежі за оренду квартири щомісяця зжирали левову частку нашого з чоловіком бюджету.

Спочатку було дуже важко. Син у нас – 14-річний підліток зі своїми тарганами в голові. Марія Остапівна постійно всім незадоволена. Бувало, суп для неї я переварювала по кілька разів. Якщо їй не подобалося, вона кидала тарілку на підлогу. Розмови були марні:

– Ти в моєму домі, не подобається – умотуйте! – єдина відповідь на всі запитання і прохання.

Я терпіла. Щомісяця “під подушку” – в банк я відкладала суму, яку ми раніше платили за оренду – 7 тисяч гривень. Спостерігати за збільшенням рахунку було єдиною радістю в житті.

В іншому все було не райдужно: син лаявся з татом і бабусею, я – з чоловіком через його маму, зі свекрухою через сина, з сином – через бабусю. Життя перетворилося в суцільну безпросвітну лаянину.

Чоловік, аргументувавши що втомився від атмосфери вдома, пішов до іншої жінки, при квартирі, не забувши прихопити наші з ним накопичення. Син, після того, як батько пішов з дому, зовсім злетів з котушок – перестав ночувати вдома, кинув училище, став спілкуватися з поганою компанією.

Мати чоловіка винила у всьому мене. Ми з нею посварилися, я почала збирати речі. Тоді вона зрозуміла, що залишиться сама.

– Не кидай мене, ти не маєш права мене кинути! – говорила свекруха.

А я так від усього втомилася, що мені було все одно, де і на що я буду жити. Чоловік пішов, син хитається хто знає де. На роботі проблеми. Ще й Марія Остапівна зі своїми сльозами.

В той день я напилася. Дожити до 40 років, ні кола, ні двора. Родина? Де сім’я? Ні сім’ї, ні грошей немає.

Навіть знімати і жити самій – залишаться копійки від зарплати, на які я не проживу. Сіла я біля ліжка свекрухи, пила і виливала на неї все, що накопилося на душі, звинувачувала її в усьому, що трапилося. Адже якби не вона зі своєю пристрастю до конфліктів, то чоловік б не пішов. А чоловік б не пішов – син б не пішов в рознос.

Вранці мені було недобре і соромно. Я пакувала валізи, не думаючи, де і на що я буду жити.

– Стій! І куди ти зібралася? У мене, крім тебе, нікого більше немає.

Ми поговорили. Вперше в житті ми просто поговорили. Без взаємних образ і докорів. У неї є я, у мене є вона. Більше нікого. Ми вирішили триматися разом.

Сина забрали в армію. Я дуже сподіваюся, що за цей рік, який йому належить провести, захищаючи батьківщину, він подорослішає. Що вся юнацька дурість вивітриться у нього з голови.

На роботі мене оцінили, і, через 8 років бездоганної роботи на одній посаді мене вирішили підвищити. У той день, коли я отримала першу підвищену зарплату, ми з Марією Остапівною влаштували свято. Ми їли торт і сміялися. Вона розповідала про свою молодість, ми згадували дитинство мого сина. Ми не лаялися вже кілька місяців, з того самого дн, коли я звинуватила свекруху у всіх гріхах світу.

А сьогодні прийшов чоловік. Майже через півтора року. Прийшов, як побита собака:

– Я все усвідомив, тільки ти потрібна мені. Я помилився. Можна увійти?

Помилився він. Він пішов, знявши з нашого рахунку майже 100 тисяч гривень. Кинув роботу і жив на ці гроші зі своєї молодичкою. Гроші, мабуть, скінчилися. Ось і не потрібен він став своїй дівці.

– Не пускай його! Що ти його слухаєш? Просто закрий двері і все! – кричала зі своєї кімнати мама чоловіка. Ні, вже моя мама. Я до неї прив’язалася, а вона, останнім часом, називає мене дочкою.

Ми його не пробачили. Я – за зраду, Марія Остапівна – за те, що він її покинув. Адже він жодного разу не прийшов провідати матір! Нам з Марією Остапівною і вдвох добре.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page