Щомісяця я віддавала матері 3000 гривень зі своєї зарплати в бібліотеці, і вона ретельно ховала їх у стару скриню, ніби будуючи фінансовий бар’єр між мною і світом. Коли я заговорила про спільне життя з Сергієм, вона просто показала мені ці папірці: — Тут твоя страховка від його зради, не смій її забирати. Ці гроші стали моїми кайданами, які тримали мене міцніше за будь-які ланцюги. Я навіть не уявляла, на що вона витратить їх насправді.
Я добре пам’ятаю той вечір, коли Сергій вперше провів мене до самої хвіртки. Пахло мокрою травою та прибитим пилом, бо якраз пройшла коротка літня злива. Він тримав мене за руку так обережно, ніби я була зроблена з найтоншої порцеляни, яка могла розсипатися від найменшого подиху вітру. Мені тоді здавалося, що весь світ завмер, даючи нам можливість побути в цій тиші. Але щойно рипнули двері нашої веранди, ця тиша розлетілася на друзки. Мати стояла в тіні, її силует був непорушним, а погляд — важким, як свинець. Вона не сказала ні слова, поки Сергій не пішов, але я вже відчувала, як повітря навколо стає густим і задушливим.
— Ти знову з ним була, Христино? — запитала вона, навіть не вмикаючи світло в коридорі.
— Ми просто гуляли біля річки, мамо. Сергій розповідав про свої плани на навчання.
— Плани? Усі вони вміють гарно розповідати, поки їм щось потрібно. А потім ти залишишся одна зі своїми планами і порожніми надіями.
— Чому ти завжди так кажеш? Він зовсім інший.
— Вони всі однакові, коли справа доходить до відповідальності. Я просто хочу вберегти тебе від тієї долі, яку винесла сама. Ти ще занадто молода, щоб розуміти, як швидко зникає вся ця романтика.
Мати підійшла ближче, і я побачила її втомлене обличчя. Вона завжди виглядала так, ніби несла на собі невидиму вагу всього світу. Її руки, порепані від постійної роботи в саду та вдома, нервово смикали край фартуха. Вона ніколи не підвищувала голос, але її тихий, монотонний тон діяв на мене сильніше за будь-який крик. Це було схоже на повільне отруєння моїх власних почуттів. Кожне її слово наче вимивало з мене ту радість, яку я щойно принесла з вулиці.
Наступного ранку сонце залило мою кімнату, але на душі було похмуро. Я намагалася зосередитися на книжці, проте думки весь час поверталися до вчорашньої розмови. Сергій обіцяв зайти пообіді, щоб допомогти полагодити паркан, який похилився після негоди. Я знала, що мати буде проти, але сподівалася, що його щире бажання допомогти трохи пом’якшить її серце.
Коли почувся стукіт у хвіртку, я вибігла на ґанок. Сергій стояв із ящиком інструментів, посміхаючись своєю відкритою посмішкою.
— Доброго дня, Христино. Я прийшов, як і домовлялися. Потрібно підправити ті дошки, поки вони зовсім не впали.
— Доброго дня, Сергію. Заходь, будь ласка.
Але з хати вже виходила мати. Вона витирала руки об рушник і дивилася на хлопця так, ніби він був непроханим гостем, який приніс погані новини.
— Ми самі впораємося, Сергію. Нам не потрібна допомога сторонніх людей.
— Мамо, але ж паркан справді треба робити. Сергій просто хоче допомогти.
— Допомога має свою ціну, доню. Сьогодні він приб’є дошку, а завтра вважатиме, що має право розпоряджатися у цьому дворі. Дякую, хлопче, але йди своєю дорогою.
Сергій розгубився. Його посмішка згасла, а погляд став збентеженим. Він подивився на мене, очікуючи, що я щось скажу, що я заступлюся за нього. Але я стояла, мов заціпеніла. Страх перед маминим невдоволенням був сильнішим за моє бажання захистити наші стосунки.
— Я зрозумів. Вибачте, що потурбував.
Він розвернувся і швидко пішов. Я бачила, як його плечі напружилися. У той момент я відчула, як між нами почала рости прірва. І викопала її не я, але я дозволила це зробити.
Минуло кілька тижнів. Мати стала ще більш пильною. Вона контролювала кожен мій крок, кожну хвилину, яку я проводила поза домом. Якщо я затримувалася хоча б на десять хвилин після роботи в бібліотеці, вона вже чекала мене на порозі з оберемком закидів.
— Де ти була? Знову бачилася з тим невдахою?
— Я просто затрималася, щоб розставити нові надходження книг. Навіщо ти так називаєш Сергія? Він працює, вчиться, він дуже старається.
— Старається для себе, а не для тебе. Подивишся, як він заговорить, коли почнуться справжні труднощі. Чоловіки не люблять проблем, вони люблять комфорт. І як тільки ти перестанеш бути для нього джерелом радості, він піде.
— Ти судиш по батькові, мамо. Але Сергій — це не він.
— Ти ще занадто мало бачила в житті, щоб робити такі висновки. Я теж думала, що мій світ — це він. А виявилося, що я — лише додаток до його зручного існування. Не повторюй моїх помилок. Краще бути однією, ніж з кимось, хто тебе не цінує.
Ці розмови ставали дедалі частішими. Мати ніби вибудовувала навколо мене стіну з підозр і зневіри. Вона розповідала історії про сусідок, яких покинули чоловіки, про знайомих, що живуть у нещасних шлюбах. Кожне її слово було просякнуте гіркотою, і ця гіркота поступово ставала моєю власною.
Одного разу я все ж наважилася зустрітися із Сергієм таємно. Ми домовилися побачитися у старому парку на околиці міста. Вечір був прохолодним, листя під ногами вже почало жовтіти і шарудіти. Сергій чекав мене біля поламаної лавки.
— Христино, я не розумію, що відбувається. Чому ти уникаєш мене? Чому твоя мати так мене не злюблила?
— Вона не тебе не злюбила, Сергію. Вона просто боїться. Боїться за мене.
— Але ж я нічого поганого не зробив. Я хочу бути з тобою, хочу піклуватися про тебе. Хіба це злочин?
— Для неї будь-яка близькість — це небезпека. Вона вважає, що самотність — це єдиний спосіб зберегти спокій.
— Але це не життя, Христино. Це існування в клітці. Ти повинна сама вирішувати, як тобі жити. Ходімо зі мною. Давай поїдемо в інше місто, почнемо все спочатку.
На мить я уявила це. Інше місто, свобода, життя без постійного контролю і засудження. Але перед очима відразу постало обличчя матері — самотньої, змарнілої, яка віддала мені всі свої роки. Як я можу її залишити? Хто буде про неї дбати?
— Я не можу, Сергію. Вона не витримає цього.
— Тоді ти не витримаєш. Ти просто зів’янеш поруч із нею.
— Я маю бути поруч. Вона хворіє на самотність, і я — єдине, що в неї залишилося.
Сергій зітхнув. У його погляді було стільки болю і розчарування, що мені захотілося закрити очі. Він зрозумів, що програв цей бій. Програв не мені, а тій невидимій силі, яку мати мала наді мною.
— Прощавай, Христино. Я сподіваюся, що колись ти зрозумієш, що жертовність не завжди приносить щастя.
Він пішов, не озираючись. А я залишилася сидіти на тій лавці, відчуваючи, як холод пробирається під куртку. Коли я повернулася додому, мати вже чекала. Вона нічого не запитала, лише мовчки поставила переді мною тарілку з вечерею. Але в її очах я побачила дивне задоволення. Вона перемогла. Вона знову мала мене повністю, без жодних конкурентів за мою увагу.
Минули роки. Моє життя перетворилося на нескінченне коло обов’язків. Дім, робота, догляд за матір’ю, яка з часом ставала дедалі вимогливішою. Наші розмови зводилися до побутових дрібниць або її спогадів про минуле, де все було погано, але зрозуміло.
Іноді я бачила Сергія в місті. У нього була сім’я, двоє дітей, він виглядав щасливим і впевненим. Кожного разу, коли наші погляди випадково перетиналися, я відчувала гострий укол у середині себе. Це не була заздрість, це було усвідомлення того, що моє життя могло бути зовсім іншим.
Матері ставало дедалі важче пересуватися. Вона проводила цілі дні в кріслі біля вікна, спостерігаючи за перехожими. Її характер став ще гострішим, вона часто бурчала і висловлювала невдоволення всім навколо.
— Христино, чому ти знову купила цей хліб? Він занадто твердий.
— Це той самий хліб, що ми завжди беремо, мамо.
— Значить, вони почали гірше пекти. Усе в цьому світі псується, нічому не можна довіряти.
Я мовчки забирала тарілку. Я навчилася не сперечатися. Моє життя стало тихим, сірим і абсолютно передбачуваним. У ньому не було місця для сильних емоцій, бо вони були випалені маминими пересторогами ще в юності.
Одного разу, розбираючи старі речі на горищі, я знайшла свій щоденник тих років. Там були записані мої мрії, плани, надії на майбутнє з Сергієм. Читаючи ці рядки, я ледь пізнавала себе. Невже та дівчина, сповнена енергії та віри в любов, була мною? Тепер у дзеркалі я бачила жінку з втомленими очима і передчасними зморшками біля рота.
Я спустилася вниз і сіла навпроти матері.
— Мамо, ти колись була по-справжньому щасливою?
Вона відірвала погляд від вікна і подивилася на мене так, ніби я запитала щось абсолютно безглузде.
— Щастя — це вигадка для тих, хто не хоче бачити реальність. Головне — це спокій і відсутність зайвих потрясінь. Я вберегла тебе від болю, Христино. Хіба цього мало?
— Але цей спокій схожий на порожнечу. Мені іноді здається, що я так і не почала жити.
— Ти живеш чесним, порядним життям. Ти не знаєш, що таке зрада, що таке бути покинутою з дитиною на руках. Я дала тобі безпеку.
— Але за яку ціну? — тихий голос мій затремтів.
— Ціна завжди висока, доню. Але самотність — це найменше зло з усіх можливих.
Я дивилася на неї і раптом зрозуміла, що вона справді в це вірить. Вона не хотіла мені зла, вона просто ділилася своїм страхом, видаючи його за мудрість. І я, будучи дитиною, прийняла цей страх як істину.
Тепер, коли сонце повільно сідає за обрій, а в хаті панує напівтемрява, я сиджу в сусідній кімнаті і слухаю її важке дихання. Матері не стало кілька днів тому, і тепер я залишилася в цьому великому домі зовсім одна. Тиша, про яку вона так мріяла для мене, нарешті стала абсолютною. Але ця тиша не приносить полегшення. Вона тисне на вуха, вона заповнює кожен куточок кімнати, нагадуючи про все, що не відбулося.
Я виходжу на ґанок. Паркан, який Сергій колись хотів полагодити, давно замінений на новий, залізний і міцний. Він надійно відгороджує мій світ від зовнішнього простору. Я дивлюся на вулицю, де проходять молоді пари, де чути сміх і голоси. Мені хочеться вийти до них, заговорити, стати частиною цього живого потоку. Але ноги наче приросли до цих дощок.
Я прожила життя, оберігаючи себе від можливих розчарувань, як того хотіла мати. Я не робила помилок, не ризикувала серцем, не знала гіркоти втрат у стосунках. Але разом із тим я не знала і того тепла, яке змушує людину відчувати себе живою.
Чи можна вважати порятунок від болю справжнім подарунком, якщо разом із болем зникає і сенс? Моя мати діяла з любові, я в цьому не сумніваюся. Але чи не є така любов найбільш руйнівною силою, яка під виглядом турботи випалює навколо все живе?
Я заходжу в порожню кухню, де ще пахне її ліками та старими речами. На столі стоїть чашка, з якої вона пила востаннє. Я не прибираю її. Це єдине, що залишилося від мого звичного світу, де я точно знала, що мені робити і як думати. Тепер я вільна. Але ця свобода схожа на чистий аркуш паперу, на якому вже запізно щось писати, бо рука надто тремтить, а чорнило давно висохло.
Чи була ця самотність моїм вибором, чи я просто стала заручницею чужого страху, який прийняла за свій власний? І чи маю я право тепер когось звинувачувати, якщо сама дозволила замкнути ці двері зсередини? Що важливіше для людини — бути в безпеці чи бути живою, навіть якщо це приносить біль?
