Ми з чоловіком Олександром живемо у містечку під Києвом, діти, син і дочка, вже виросли і осіли в столиці. Мої батьки далеченько, аж на Закарпатті, а у чоловіка мама і тато живуть ближче, у Чернігівській області.
Щоосені ми їздимо до свекрів у село на Чернігівщині і збираємо там у місцевих лісах собі і свекрам грибочки, бо їм уже важко самим лісами мандрувати-вишукувати ці осінні дари. А ми з Олександром все життя дуже цей процес любимо!
Діти, як я сказала, вже дорослі, не їздять майже, зате їдять, тому ми з чоловіком продовжуємо традицію і у вихідні сідаємо у машину – і гайда до свекрів.
Ось нарешті вибралися і цієї осені після дощиків, але цього разу свекруха мене ну дуже здивувала.
Пішли ми Сашком «на лови» і у цей день, що приїхали, а наступного так цілісінький день, поки видно було, сновигали лісом, повернулися з чималими кошиками запашних білих, підберезників, маслюків. Оце, думаємо, і наїстися вистачить з картоплею, і з дітьми поділимося. І навіть кілька баночок законсервую. Звичайно, і свекрам грибів відсипали. Поговорили, що будемо, як і завжди, весь сезон по можливості їздити-збирати.
І ось вечеряємо, а свекруха Марія Остапівна і починає якось здалеку. Мовляв, жити їм важко з маленьких пенсій, нічого собі зайвого не можуть дозволити, окрім на їжу та комунальні. А он сусідка Віра цілий бізнес розгорнула: пускає до себе квартирувати грибників на вихідні, а то буває, і на тиждень-два хто приїздить гриби збирати і у неї кімнату орендують, так Віра на тому нормально піднімає.
А он інші знайомі, з сусідньої вулиці, продають гриби, які їхні онуки збирають і теж непогано підзаробляють за осінь.
Але я навіть уявити не могла, до чого хилить Марія Остапівна. А вона:
– Так ось, ми з батьком подумали, що оскільки у нас ані тієї, ані іншої можливості підзаробити немає, то тоді ви нам платіть, будь ласка, за гриби, які збираєте тут.
Ціни, мовляв, такі й такі то за кілограм. Можливо, каже, ми так за осінь і на відпочинок собі зимовий заробимо на вас або на ремонт хоч у одній кімнаті.
Я ледве не поперхнулася, от чесно. Сашко теж мій на своїх батьків витріщився, не донісши ложку до рота.
В сенсі – платити за всі гриби, що ми самі ж лазимо-вишукуємо-збираємо? Вони ж з нас за квартирування не можуть взяти, ми ж свої, гриби ми їм всі не лишаємо, аби вони їх іншим продали, то маємо купити самі нами ж зібрані гриби і віддати їм гроші! Як вам логіка?
Я просто не знала, що й сказати. Сашко оговтався і пояснив мамі й тату, що щось вони перегнули тут палицю. Якщо їм потрібна фінансова допомога на те чи на те – взяли б і прямо сказали, а не вигадували-викручувалися, казна що ото надумали.
Ми поїхали на вечір другого дня (бо ж на роботу у понеділок), розділивши гриби по-рівну, а ще лишили свекрам три тисячі гривень грошима, більше не могли. Не за гриби, звісно, а просто так, у якості матеріальної підтримки.
Мені тепер, якщо чесно, і їхати туди якось не хочеться більше, буду почуватися їм повинною за те, що ми ночуємо у них, машину ставимо, їмо тощо. Але Сашко мене вмовляє, аби я не звертала уваги, списала на легкий маразм його батьків.
Ну, так і доведеться зробити, бо до моїх батьків не наїздишся у вихідні, далеко вони. А було б Закарпаття ближче – я б туди краще поїхала, і грибів там також вдосталь, і моїй мамі отаке б навіть на думку не спало, як оце Марії Остапівні, ну справді. Словом, скільки живи, стільки й дивуйся людям.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
