Її звали ніжним іноземним ім’ям Фанні. Щосуботи вона приходила на обід до племінника та його сім’ї. Знімала в коридорі крихітні черевики, виймала з манжети мереживну батистову хусточку, промокала сухий ніс з аристократичною горбинкою і проходила на кухню.
Там віддавала незмінний пиріг «Мрія» і йшла довго і ретельно мити руки. За собою залишала нитку аромату сухого листя, просоченого сонцем – улюблені духи зі старих запасів. Вона взагалі нагадувала осіннє листя – легке, шарудливе, хвилююче від будь-якого вітерцю.
Вона була самотня – без дітей, без чоловіка, що існував у її житті дуже рано і недовго. Всю її сім’ю складала дружина давно спочилого молодшого брата, племінник, його дружина та діти. Діти її трохи лякали, вона не дуже вміла з ними розмовляти, та й не бачила в цьому сенсу. Вони жартували над нею і називали «тіточка».
Фанні приходила заради спілкування з братовою дружиною. Вони обидві були великі інтелектуалки, що запоєм читали французькі та німецькі романи в оригіналі, мали однаковий смак у літературі, політиці та у складанні своєї думки. Обидві тонко і зі смаком жартували над спільними знайомими. Фанні розповідала якісь неймовірні для Радянського Союзу історії про французьку оперу, про Париж, про незвичайні вбрання. Іноді брала з собою кілька важких альбомів у оксамитовій палітурці з пряжками, що пахли духами. Ці альбоми були сповнені тоненьких дам у величезних капелюхах та розкішних сукнях, які кокетливо позують поруч із гральними столиками, та напомажених панім у фраках.
Потім дружина брата полинула на небеса, і маленька, незмінна Фанні, яка була найстарша, потроху почала здавати. Племінник порадився із дружиною та перевіз її до себе.
Вона тихенько жила у своїй кімнаті, за давно заведеним розкладом. Перед обідом обов’язково обсмажувала хліб над газовою конфоркою, щоб бути певною, що він безпечний, супову ложку тримала у своїй кімнаті під мереживною серветкою, а в ящику столу довго берегла гарний бельгійський шоколад, зрідка відламуючи крихітні шматочки. Тихо жила і так само тихо, потроху йшла.
З часом перестала впізнавати оточуючих. Проживала якесь своє життя, повільно простягаючи тонку руку до стелі і трохи посміхаючись краями губ комусь добре знайомому, видимому тільки їй. Пішла легко, уві сні. Просто не прокинулася. Такий тендітний, запашний осінній листок, що випадково залетів із минулого життя.
Вона не любила розповідати про себе, однолітки давно були в іншому світі і всім здавалося, що вона завжди була маленькою, акуратною старенькою бабусею, з хусткою батистовою в манжеті. Тільки рідні знали, що вона була блискучим лікарем, пройшла дві війни – Фінську та Вітчизняну. Що виявляла дива героїзму, витягаючи на собі солдатів. Що найбезнадійніші випадки – це її робота. Що нагороди не поміщаються з одного боку жакету.
Генерал, якому вона врятувала ноги, шукав її по всьому Союзу, щоб навколішки зробити їй пропозицію. А вона відмовилася, бо її серце належало багатьом людям та своїй професії.
Як химерно життя тасує людей у своїй колоді. Як часто ми не знаємо, з ким поруч. І які ніжні, тепличні квіти своїм тендітним корінням тримають цю величезну, важку Землю.
Міла Міллер
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
