Шостого січня ми з дружиною готували дванадцять страв, а дітвора, наз їх троє, прикрашали ялинку. Так вже в нас повелося, що прикрашаємо ми її не на новий рік, а саме перед Різдвом. Ввечері я одягнув відповідно дітей, і пішов з ними колядувати. Підходимо ми до однієї хати, а звідти Марія Петрівна.
Тішусь, що ці традиції я зумів передати своїм дітям.
У 60-х роках, ще малим, я часто бував у бабці на Різдво. На Святий вечір бабця готувала страви, а нам, дітям, випадало прикрашати ялинку. Ми ніколи не вдягали ялинку на Новий рік, а на Різдво, точніше на Святвечір. Далі вже приходили гості, родина збиралася. Оце так у 60-х роках було, це те, що пам’ятаю з дитинства.
Пізніше традиції дещо змінилися, бо я багато років тут не був, хоча ми намагалися святкувати і коли жили в Москві, і в Криму. Традиції з жінкою – вона українка – були перервані, але я намагався їх у сім’ї відновити. Таким чином, діти, виростаючи в Москві чи в Криму, навернулися до наших традицій теж. Я повернувся в рідне Прикарпаття в 1997-му році, а відтак, ми повернулися і до наших споконвічних традицій.
Особлива історія? Я думаю, може бути цікавий наш досвід у Криму. Там, звичайно, серед наших друзів і товаришів ніхто не святкував, проте одного разу на Різдво, навіть кілька разів таке було, ми приготували Святу вечерю, запросили друзів і показали їм, як у нас це робиться. Для них було відкриттям, як у нас колядують, тому що там, із того що я чув, коляда це: “Коляда, коляда, дайте нам п’ятака…”. І дітям щось кидали в торбинки.
А своїх трьох дітей я навчив колядувати. Якось всі троє, одягнені відповідно, пішли по хатах моїх знайомих співати колядки. То був початок 90-х років. Я сказав, до кого вони можуть піти конкретно. Вони пройшлися, люди були дуже задоволені, але всі троє дітей повинні були колядувати в унісон.
Поки вони не відколядували гарно, то нікуди не йшли. Їм, звичайно, давали якісь копійки, насипали цукерок. Тут приходить жінка директора – вона у когось була в гостях, а мої колядували – і каже: “Владимир Романович, а можно они к нам придут?”. Я кажу: “Та можна”. А вона: “А нас в списке нету…”. Ну добре, хай ідуть. Додав у список, діти пішли, заколядували, усі залишилися щасливими. Ось такі традиції.
Ще був дуже цікавий досвід у Бразилії. Там на Різдво ходять у сорочках з коротким рукавом, шортах, сандалях – всі різдвяні персонажі. Такі як є, єрусалимські, хоча пальми там природні, звичайно, а ще – дуже тепло. Скажу чесно, якось було незвично, бо снігу не було. Пробував сам накривати стіл, але колорит не той – снігу хочеться. Хочеться, аби в нас була не бразильська зима, або щось таке тепле, а щоб сніг хрумтів під ногами.
Ми завжди залишалися українцями на тих територіях, хоча й мали деякі проблеми, звичайно, але свого не відпускали. Діти, слава Богу, виросли українцями, поїздили по світах і всі повернулися додому, це для нас дуже важливо. Заради цього варто жити і тішитися.
Автор – Володимир Лущак
Фото ілюстративне
