Завтра буде два роки відколи немає Сашка.
Швидше за все, я його знала від самого народження, але в моїй пам’яті він є з моїх семи років – того дня я у дворі щось не поділила з подружками і в сльохах побігла додому. Найприкріше, що мене залишили без ведмежатка, – його навіть не відібрали, просто викинули в калюжу.
Сашко сидів на лавці перед під’їздом і посміхався. Я б пробігла повз, але він прогукав мені і розкрив руки. Я зупинилася, а сашко пошарив в одній із своїх авосьок і дістав якогось пластмасового зайця, і все так само посміхаючись, мені його вручив, і прогугукав, що його звуть сашко, і спитав моє ім’я.
З того часу я його й пам’ятаю. Він завжди сидів у нас у дворі. Він дуже любив сонечко та діточок, і дуже не любив дощ та міліцію. Я росла, а Сашко все так само сидів на стільчику на подвір’ї, і допомагав двірникам, спочатку – дядькові Гриші, потім, коли дядько Гриша переїхав, якомусь іншому хлопцю. І так само радів сонечку і дітлахам, і так само засмучувався через дощ і міліцію.
Я вийшла заміж в двадцять, і дуже швидко народила дитину. Ми, тобто я, чоловік і синочок жили в моїй квартирі, а Сашко так само сидів у дворі, радіючи сонечку. Коли мені виповнилося 27, у мене, як це зазвичай буває, трапилася важка смуга.
Чоловік почав надто тягтися до пляшки і паралельно захопився іншою, дав зрозуміти, що зі мною жити далі не буде. Це була низка сцен, здебільшого з мого боку.
Одного з таких днів я вискочила на подвір’я, заплакана, готова кудись бігти світ за очі, і налетіла прямо на Сашка. Він знову мене спіймав, розкривши руки, і знову почав ритися в авосьці. Мені, звичайно, було не до нього, я втекла, відразу про його існування забувши.
Сашко прийшов до нас додому ввечері, з ведмежати в одній руці, і тортиком в іншій. Я спочатку не могла зрозуміти, чого він хоче, а він все простягав мені ведмежа, і гудів, що хоче поговорити з чоловіком. Похмурий чоловік виповз, почав виштовхувати Сашка геть, а той усе простягав йому тортика, і щось гудів.
Потім якось їх суперечка стихла, чоловіки засіли на кухні, а я через стінку слухала, про що вони говорять. Тобто, не говорять, а гундосять, Сашко розповідав чоловікові, поки той мовчав ,про те, що у нас у дворі зовсім мало дітлахів, і що мене він знає все життя, і що треба, аби у нас ще одна дитина народилася. Він зовсім нескладно це розповідав, але упевнено так, чоловік гарчав спочатку, потім перестав.
Якоїсь миті я заснула. Прокинулася з чоловіком, – він обіймав мене. Запитала – а де Сашко? Сказав, що як пляшка закінчилася, Сашко пішов. Ще зізнався, що всю “біленьку” він випив сам, а Сашко лиш колупав шматочок тортика.
Якось вийшло після того, що суперечки і проблеми у нас припинилися, зникла думка про розлучення. Ще через півроку я була при надії і народила доньку. Вона не встигла побігати двором при Сашкові, але встигла отримати зайчика від нього на прогулянці в колясці.
А два роки тому Сашка не стало. Він народився особливим, і прожив набагато більше, ніж усі подібні люди. На мою думку, йому трохи не вистачило дотягнути до п’ятдесяти. У нас знову повний двір дітлахів, ось тільки немає стільчика і Сашка на ньому.
Завтра поїду його провідаю. У доньки є старенький плюшевий ведмедик, я вже запитала її, можна – я подарую цього ведмежа дуже гарному дядькові, який спить? Донька добра – вона відразу віддала іграшку, і завтра я відвезу її Сашкові.
Таким, як він, не можна мати дітей, напевно, це правильно, ось тільки нашому подвір’ю так не вистачає Сашка… Спи спокійно, мій любий друже, а ведмедик… нехай він обійме тебе на зірочці.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
