fbpx
життєві історії
Сідаю сьогодні ввечері в маршрутний автобус. Ліворуч від мене розташувалися молода дівчина та її маленький синок років зо три. Дитина і видає жалібним голосом: – Дядьку, а мені? Ну я звичайно дав йому вкусити буханець хліба. А потім розговрилися з його мамою. З Маріуполя вони. – Але не подумайте, нам нічого не треба, не бідуємо, все у нас добре. Ми щасливі, що все обійшлося, що вільна Україна нас прийняла. Будемо працювати і жити далі! Тільки так і тільки перемога!

Сідаю сьогодні ввечері в маршрутний автобус з обласного центра до свого містечка. Ліворуч від мене розташувалися молода дівчина та її маленький синок років зо три.

есь день я провів на ногах, їсти хотілося неймовірно, а до дому ще години дві добиратися.

Але я мав стратегічний запас. У сумці лежала булка хліба, я й почав її їсти.

Тут повертається маленький хлопчик, який сидів ліворуч у своєї мами на колінах.

Дитина і видає жалібним голосом:

– Дядьку, а мені?

На душі одразу стало добріше і світліше.

Ну я звичайно дав йому вкусити буханець хліба.

А потім розговрилися з його мамою. З Маріуполя вони. Вона вже на роботу влаштувалася, але поки що копійки отримує, в гуртожитку живуть. Приємна така, світла, навіть уявити важко, що вони пережили…

– Але не подумайте, нам нічого не треба, не бідуємо, все у нас добре. Ми щасливі, що все обійшлося, що вільна Україна нас прийняла. Будемо працювати і жити далі! Тільки так і тільки перемога! – сказала вона мені на прощання.

А я навіть не запитав, як її звуть…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.