Сідаю сьогодні ввечері в маршрутний автобус з обласного центра до свого містечка. Ліворуч від мене розташувалися молода дівчина та її маленький синок років зо три.
есь день я провів на ногах, їсти хотілося неймовірно, а до дому ще години дві добиратися.
Але я мав стратегічний запас. У сумці лежала булка хліба, я й почав її їсти.
Тут повертається маленький хлопчик, який сидів ліворуч у своєї мами на колінах.
Дитина і видає жалібним голосом:
– Дядьку, а мені?
На душі одразу стало добріше і світліше.
Ну я звичайно дав йому вкусити буханець хліба.
А потім розговрилися з його мамою. З Маріуполя вони. Вона вже на роботу влаштувалася, але поки що копійки отримує, в гуртожитку живуть. Приємна така, світла, навіть уявити важко, що вони пережили…
– Але не подумайте, нам нічого не треба, не бідуємо, все у нас добре. Ми щасливі, що все обійшлося, що вільна Україна нас прийняла. Будемо працювати і жити далі! Тільки так і тільки перемога! – сказала вона мені на прощання.
А я навіть не запитав, як її звуть…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
