fbpx

Сім років тому дорога забрала наших батьків, а мою сестру Олю всадила на всю решту життя у візок. Відтоді сенсом мого власного існування стали догляд і турбота за сестричкою. І от зараз заради чоловіка я хочу віддати її в спецзаклад, очі Олі сповнені сліз і благання

У нас була звичайна родина, мама, тато й ми, дві рідні сестри. Бабусів і дідусів ми не маємо, бо наші батьки обоє сироти, виросли і інтернаті, там і покохали одне одного.

Родина у нас була дружня, тато й мама, які не знали батьківської і материнської любові в дитинстві, намагалися дати нам все, щоб ми відчували себе коханими й щасливими.

Батьки вчили нас турботі одне про одного, любові, повазі і взаємодопомозі.

Мені було 19, а Олі 15, коли сім років тому дорога забрала наших батьків, а мою сестру Олю всадила на всю решту життя у візок.

Відтоді сенсом мого власного існування стали догляд і турбота за сестричкою. Я ніколи не нарікала на долю й не жалілася на труднощі, адже Оля – моя єдина рідні людина, і мій обов’язок – зробити все, щоб сестричка була задоволена й щаслива на скільки це можливо в її стані.

Так йшли роки, мої подруги виходили заміж і народжували діточок, але для мене це все було іншим виміром, адже мій світ існував лише навколо роботи і Олі, і центром його була сама сестра.

За ці роки Оля змінилася, але я її не виню. З колись доброї і сміхотливої життєлюбної дівчинки вона перетворилася на вічно не задоволену всім на світі жінку, яка або скаржиться на свою участь або замикається в собі, або вередує або плаче, або вигадує мені все нові й нові завдання й забаганки.

Я вже пропонувала Олі зайнятися малюванням, арт-терапією, адже вона в дитинстві так любила олівці, фарби і пензлики!

Пропонувала поспілкуватися з психологом чи знайти собі друзів серед таких як і вона людей у візках – адже серед них чимало сильних духом, творчих і цікавих особистостей, можливо, хтось би із них надихнув Олю і повернув їй здатність радіти і помічати хороше.

Та всі мої спроби допомогти їй сестра перекреслює, говорячи, що в неї й так все добре, а з людьми обмеженими, як і вона, у неї спілкуватися не має бажання – їй вистачає такої себе. Говорить, що їй потрібна лише я і ніхто більше. А ось про моє життя Оля не думає зовсім…

Так ми й жили до вторгнення рф в нашу Україну, а потім у березні виїхали на запрошення моєї подруги в Німеччину.

Тут я і зустріла Тимофія. Він українець, бізнесмен і волонтер, який активно допомагає нашій країні. Сам Тимофій з 10 років проживає в Німеччині, сюди свого часу виїхали його батьки.

Тимофій чудова людина, йому 35 років, але одруженим не був, бо з німкенями стосунки не складалася. Як він сам каже – чекав свою долю з України. І ми з ним покохали одне одного.

Але Тимофій одразу й чесно сказав, що не готовий бачити мою сестру у складі нашої родини. Ні, він зовсім не проти, щоб ми спілкувалися, але проти, щоб Оля жила з нами.

І я, щиро кажучи, його розумію і вдячна йому за чесність.

Тимофій пообіцяв мені, що допоможе знайти в західній Україні й оплачувати гарний приватний заклад для таких людей, адже він має знайомства й зв’язки у цій сфері.

І я погодилася на його пропозицію.

Заради чоловіка і нашого з ним майбутнього я хочу віддати сестру в спецзаклад, очі Олі сповнені сліз і благання, всі знайомі мене засуджують, але я не хочу змінювати своє рішення.

Я хочу бути щасливою, жити повноцінним життям, мати родину й народити дитинку. Я достатньо присвятила себе сестрі.

Та й Олі, я вважаю, серед таких, як вона, буде краще. Сподіваюся, батьки на небі теж мене зрозуміють.

Автор – Олена М.

You cannot copy content of this page