Сім років тому дорога забрала наших з Матвієм батьків, а брата всадила на всю решту життя у візок. Відтоді я тільки й робила, що жила для нього, доглядала і турбувалася про брата. А тепер зустріла кохання і хочу віддати Матвія в спецзаклад.
Ми були звичайною родиною: мама, тато й ми, сестра і брат. Бабусів і дідусів ми не маємо, бо наші батьки обоє сироти, виросли і дитбудинку, там і покохали одне одного.
Родина у нас була дружня, тато й мама, які не знали батьківської любові в дитинстві, намагалися дати нам все, щоб ми відчували себе коханими й щасливими.
Батьки вчили нас турботі одне про одного, любові, повазі і взаємодопомозі.
Мені було 19, а Матвію 15, коли сім років тому дорога забрала наших батьків, а мого брата Матвія всадила на всю решту життя у візок.
Відтоді сенсом мого власного існування стали догляд і турбота про брата. Я ніколи не нарікала на долю й не жалілася на труднощі, адже ьрат – моя єдина рідні людина, і мій обов’язок – зробити все, щоб він був задоволений й щасливий на скільки це можливо в його стані.
Так йшли роки, мої подруги виходили заміж і народжували діточок, але для мене це все було іншим виміром, неосяжною мрією, адже мій світ існував лише навколо роботи і Матвія, і центром його був саме брат.
За ці роки Матвій дуже змінився, але я його не виню. З колись доброго і веселого життєлюбного юнака він перетворилася на вічно незадоволеного всім на світі чоловіка, який або скаржиться на свою участь або замикається в собі, або вередує, або вигадує мені все нові й нові завдання й забаганки.
Я вже пропонувала брату зайнятися малюванням, арт-терапією, адже він в дитинстві так любив олівці, фарби і пензлики! Я пропонувала йому стати фрілансером, працювати на якихось сайтах віддалено – брат завжди добре писав, я впевнена, що у нього би вийшло.
Пропонувала поспілкуватися з психологом чи знайти собі друзів серед таких як і він людей у візках – адже серед них чимало сильних духом, творчих і цікавих особистостей, можливо, хтось би із них надихнув Матвія і повернув йому здатність радіти і помічати хороше в житті.
Та всі мої спроби допомогти йому брат перекреслює, говорить що в нього й так все добре, а з людьми обмеженими, як і він, у нього спілкуватися не має бажання – йому вистачає такого себе. Говорить, що йому потрібна лише я і ніхто більше. А ось про моє життя Матвій не думає зовсім.
Так ми й жили до вторгнення рф в нашу Україну, а потім у березні виїхали на запрошення моєї подруги в Німеччину, в Дрезден; брата, звичайно, випустили закордон.
Тут я і зустріла Устима. Він українець, бізнесмен і волонтер, який активно допомагає нашій країні. Сам Устим з 10 років проживає в Німеччині, сюди свого часу виїхали його батьки-програмісти.
Устим чудова людина, йому 38 років, але одруженим не був, бо з німкенями стосунки не складалася. Як він сам каже – чекав свою долю з України. І ми з ним покохали одне одного, по-справжньому й щиро.
Але Устим одразу чесно сказав, що не готовий бачити мого брата у складі нашої родини. Ні, він зовсім не проти, щоб ми спілкувалися, але проти, щоб Матвій жив з нами. І я, щиро кажучи, його розумію і вдячна йому за чесність.
Устим пообіцяв мені, що допоможе знайти в західній частини України й оплачувати гарний приватний заклад для таких людей, адже він має знайомства й зв’язки у цій сфері.
І я погодилася на його пропозицію.
Заради чоловіка і нашого з ним майбутнього я хочу віддати брата в спецзаклад, хоча очі матвія, коли він про це почув, сповнилися сліз і благання, а всі знайомі мене засуджують. Та я не хочу змінювати своє рішення.
Я хочу бути щасливою, жити повноцінним життям, мати родину й народити нарешті дитинку. Я достатньо присвятила себе брату.
Та й Матвію, я вважаю, серед таких, як він, буде краще. він знайде споріднені душі, а, можливо, і зустріне там долю у вигляді жінки. Сподіваюся, батьки на небі теж мене зрозуміють – адже я маю право на особисте щастя.
Автор – Олена К., м. Дрезден
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.