Сімдесят відсотків забирає Костя, бо йому треба ставати на ноги, а ти, Лідо, якось сама переб’єшся, — промовила мати, не піднімаючи погляду від столу. Брат у цей момент лише задоволено перекидав срібний перстень з пальця на палець, ніби вже відчував вагу чужих грошей. У повітрі завис важкий запах зів’ялої герані, а за вікном сірий туман почав ковтати обриси сусідніх будинків. Тоді я ще не знала, що цей поділ стане початком кінця нашої ілюзорної близькості

— Сімдесят відсотків забирає Костя, бо йому треба ставати на ноги, а ти, Лідо, якось сама переб’єшся, — промовила мати, не піднімаючи погляду від столу. Брат у цей момент лише задоволено перекидав срібний перстень з пальця на палець, ніби вже відчував вагу чужих грошей. У повітрі завис важкий запах зів’ялої герані, а за вікном сірий туман почав ковтати обриси сусідніх будинків. Тоді я ще не знала, що цей поділ стане початком кінця нашої ілюзорної близькості.

Ранок того дня видався сірим і сирим. Тонка завіса туману огорнула місто, роблячи все навколо розмитим, наче старий знімок. Я йшла до материної квартири, вдихаючи вологе повітря, перемішане з пахом мокрого асфальту та важким духом паленого листя. Кожен крок давався важко, ніби підошви взуття прилипали до тротуару. Я знала, що ця розмова не принесе спокою, але не могла ігнорувати наполегливий дзвінок матері.

Під’їзд зустрів мене знайомим запахом вологої побілки та старої пошти. Ліфт, як завжди, не працював, і я піднімалася сходами, рахуючи кожну тріщину на бетонних сходах. На третьому поверсі я зупинилася, щоб перевести подих. Двері квартири були прочинені, ніби на мене вже чекали.

У вітальні панувала атмосфера напруженого очікування. Мати сиділа у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою, обтягнутому потертим велюром. На столі перед нею лежав стос паперів і старий конверт, краї якого вже розтріпалися від часу. Мій брат Костянтин розташувався на дивані, розвалившись так, ніби він уже був господарем цього помешкання. Він крутив у пальцях важкий срібний перстень, і цей монотонний рух діяв мені на нерви.

— Сідай, Лідо, — мати кивнула на вільний стілець. — Ми якраз збиралися починати.

Я сіла, відчуваючи холодну поверхню дерев’яного сидіння. У кімнаті було прохолодно, попри те, що опалення вже мали б увімкнути. На підвіконні стояла стара герань, листя якої почало жовтіти від нестачі світла.

— Я продала будинок вашої бабусі, — почала мати, не дивлячись мені в очі. — Покупець знайшовся швидко, документи вже оформлені. Гроші надійшли повністю.

Я мовчала. Цей будинок був моїм прихистком протягом десяти років, поки я навчалася і працювала на перших низькооплачуваних роботах. Я сама фарбувала там вікна, латала дах і щоліта висаджувала квіти біля ганку. Костянтин з’являвся там лише на шашлики з друзями, залишаючи після себе купи сміття та порожніх пляшок.

— Це велика сума, — продовжувала мати, розгладжуючи папір на столі. — І я довго думала, як зробити правильно. Костянтину зараз важко. Його бізнес потребує вкладень, а оренда нового офісу коштує чимало. Крім того, йому потрібно думати про майбутнє, про сім’ю, якої в нього поки немає, але він має бути готовий.

Я відчула, як усередині починає закипати холодна лють. Я знала, куди веде ця розмова.

— Тому я вирішила так: сімдесят відсотків виручки я віддаю Костянтину. Це дозволить йому стати на ноги. Лідо, тобі я виділяю тридцять відсотків. У тебе є чоловік, квартира в іпотеці, яку ви майже виплатили, і стабільна зарплата. Ти міцно стоїш на ногах, а братові треба допомогти.

Костянтин навіть не намагався приховати задоволену посмішку. Він нарешті перестав крутити перстень і глянув на мене з якоюсь зверхньою жалістю.

— Мамо, це рішення не обговорюється? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.

— А що тут обговорювати? — втрутився Костянтин. — Мама бачить ситуацію об’єктивно. Ти вже влаштована, а мені потрібен старт. Це ж логічно.

— Логічно? — я підвелася, відчуваючи, як стискаються кулаки, але одразу згадала про спокій. — Я два роки доглядала бабусю щодня. Я возила їй продукти, прибирала, купувала все необхідне за власні кошти, поки ти подорожував і шукав себе. Чому мій внесок оцінюється вдвічі менше, ніж твої чергові прожекти?

— Лідо, не будь дріб’язковою, — мати зітхнула і потерла скроні. — Ти завжди рахуєш, хто і скільки зробив. Це ж родина. Хіба можна вимірювати допомогу рідній людині грошима?

— О, то це працює лише в один бік? — я підійшла до вікна. Надворі почав накрапати дрібний дощ, малюючи на склі довгі криві доріжки. — Коли мені потрібно було допомогти з першим внеском за квартиру, ви сказали, що я маю бути самостійною. Коли Костянтин розбив машину через свою необачність, ви продали останні золоті прикраси, щоб витягти його з халепи.

— То були інші обставини, — сухо відрізала мати. — Костянтин — чоловік, йому складніше реалізуватися в цьому світі.

Ця фраза стала останньою краплею. Я подивилася на ці старі шпалери, на сервант із кришталем, який ніколи не використовувався, на людей, які називали себе моєю родиною. У цій кімнаті пахло несправедливістю, яка роками накопичувалася під килимами та в кутках.

— Добре, — сказала я, беручи свою сумку. — Бери ці гроші, Костю. Купуй собі офіс, машину чи що ти там ще напланував. Але не кажи мені більше про сімейні цінності.

— Ти просто ображена дитина, — кинув мені в спину брат. — Тобі завжди всього мало.

Я вийшла з квартири, не прощаючись. На вулиці дощ посилився. Я йшла, не розкриваючи парасолі, дозволяючи холодним краплям стікати по обличчю. Усередині було порожньо. Жодної ненависті, лише тяжке, як свинець, розчарування.

Минуло кілька місяців. Я повністю занурилася в роботу, намагаючись не думати про ту розмову. Від чоловіка я приховала справжній масштаб конфлікту, сказала лише, що гроші поділили, і ми отримали свою частку. Він не розпитував, за що я була йому вдячна.

Одного разу в суботу, коли я розбирала старі речі на балконі, задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я матері. Я довго дивилася на телефон, перш ніж відповісти.

— Лідо, привіт. Ти не могла б заїхати? Мені потрібно переставити меблі, і там кран на кухні почав протікати.

— Мамо, я зараз зайнята. Подзвони Костянтину, він же тепер великий бізнесмен, може найняти майстра або приїхати сам.

— Ой, ти ж знаєш Костю… Він зараз у відрядженні. У нього там якісь переговори, він дуже виснажується. А мені важко самій.

— Тобто, коли треба ділити спадок — він перший, а коли треба лагодити кран — він у відрядженні? — я сіла на старий табурет.

— Лідо, не починай знову. Я ж просто прошу про допомогу. Хіба це так складно — приїхати до матері?

Я закрила очі. Перед очима постала картина: бабусин будинок, сад, за яким я доглядала, і впевнене обличчя брата, який отримує левову частку того, до чого не доклав жодних зусиль.

— Складно, мамо. Складно усвідомлювати, що я для вас — лише обслуговуючий персонал, який приходить тоді, коли улюбленець сім’ї занадто зайнятий своїм життям.

Я вимкнула телефон і повернулася до прибирання. Але руки тремтіли. Я відчувала себе винною і водночас вільною.

Ще через місяць новини прийшли самі. Виявилося, що Костянтин вклав більшу частину грошей у фінансову піраміду, яка обіцяла швидкі прибутки. Звісно, контора зникла через тиждень після його внеску. Він залишився ні з чим, ще й у борги вліз, намагаючись врятувати ситуацію.

Мати знову зателефонувала мені, але цього разу її голос був плаксивим і слабким.

— Лідо, сталося щось жахливе. Костю ошукали. Йому погрожують. Нам потрібно щось вирішувати. Можливо, ти зможеш взяти кредит на себе, а ми потім віддамо з моєї пенсії?

Я слухала це і не вірила своїм вухам. Вона знову просила мене жертвувати собою заради нього. Навіть після того, як він розтринькав спадок, який по праву належав і мені теж.

— Мамо, зупинися. Я нічого не буду брати. У нього була можливість побудувати життя, він її змарнував. Це його відповідальність.

— Як ти можеш бути такою нечутливою? Він же твій брат! Йому зараз так погано, він зовсім занепав духом.

— Мені теж було погано, коли ти викреслила мене з числа тих, хто заслуговує на справедливість. Ви самі створили цю ситуацію.

Після тієї розмови я змінила номер телефону. Я не хотіла більше чути про проблеми Костянтина чи прохання матері. Я відчувала, що якщо поступлюся хоч раз, це коло ніколи не розірветься.

Минуло пів року. Якось я випадково зустріла стару знайому нашої родини в магазині. Вона почала розповідати, як важко зараз моїй матері, як вона змушена економити на всьому, бо допомагає Костянтину виплачувати борги. Вона дивилася на мене з осудом, ніби я була причиною всіх їхніх бід.

Я йшла додому, дивлячись на вогні вечірніх вікон. У кожному з них була своя історія, свої конфлікти. Я думала про те, чи варто було бути м’якшою. Можливо, треба було проковтнути образу і допомогти? Але тоді я знову стала б тією дівчинкою, чиї потреби завжди на останньому місці.

Будинок бабусі тепер належав чужим людям. Я іноді проїжджала повз нього. Нові власники знесли старий паркан, вирубали мій улюблений жасмин і поставили високу кам’яну огорожу. Від минулого не залишилося й сліду.

Мати переїхала в маленьку однокімнатну квартиру на околиці, продавши свою простору вітальню, щоб покрити частину боргів сина. Костянтин так і не знайшов постійної роботи, перебиваючись випадковими заробітками і все ще чекаючи на щасливий випадок.

Якось я все ж наважилася прийти до неї. Вона відчинила двері, і я ледь впізнала її. Вона стала зовсім маленькою, сухою, її очі втратили колишній блиск.

— Прийшла подивитися, до чого ти нас довела? — перше, що вона сказала замість вітання.

— Я нікого нікуди не доводила, мамо. Я просто не стала брати участь у вашому саморуйнуванні.

Я поставила на стіл пакет з продуктами, який принесла. Вона навіть не подивилася на нього.

— Твій брат тепер змушений працювати вантажником. Ти задоволена? Твоя гординя коштувала нам усього.

— Моя гординя? Мамо, ти віддала йому все, не залишивши собі навіть на старість. Це була твоя помилка, а не моя гординя.

Я пішла звідти з відчуттям повної завершеності. Більше не було сенсу щось доводити. У цій родині кожен грав свою роль до кінця: мати — жертовної захисниці невдахи, Костянтин — вічної жертви обставин, а я — ворога, бо відмовилася грати за їхніми правилами.

На вулиці йшов сніг. Перші великі пластівці повільно падали на землю, вкриваючи бруд білим полотном. Було тихо, і ця тиша здавалася мені цілющою. Я знала, що завтра буде новий день, де не буде дзвінків з проханнями, звинувачень і маніпуляцій.

Але десь глибоко в душі все одно нило. Не за грішми, не за будинком. За тією ілюзією любові, яку я так довго намагалася зберегти, і яка розсипалася, щойно справа дійшла до реальних вчинків.

Чи можна вважати людину егоїсткою, якщо вона відмовляється рятувати тих, хто свідомо ігнорував її інтереси роками? Чи маємо ми нести відповідальність за помилки батьків, які зробили свій вибір не на нашу користь? І чи існує взагалі межа, за якою родинний обов’язок перестає бути обов’язком і перетворюється на добровільне рабство?

Як ви вважаєте, чи повинна була я пожертвувати власним спокоєм і фінансами заради матері та брата, які так несправедливо зі мною вчинили, чи краще залишити все як є і будувати власне життя без огляду на минуле?

You cannot copy content of this page