Сказати, що ми з чоловіком Арсенієм заможні, то ні, але не бідуємо. Колись удвох переїхали у столицю, заробляли, де тільки можна, і садівниками, і прибиральниками, і на будівництві. Коли нам було за тридцять вже, справи пішли угору, з’явилося власне житло і невеликий бізнес.
Діти наші зараз вже дорослі, дочка у Китаї заміжня, син у столиці, як і ми, живе окремо, ще не одружений, працює у хорошій компанії. Маємо квартиру, машину і бутічок одягу у центрі міста. Іноді відпочиваємо в Україні і за кордоном, але не частіше двох разів на рік. Багато працюємо, ніяких помічниць у мене по дому немає, все роблю сама. І на роботі також все своїми силами, тільки одна дівчина продавець-консультант у нас працює.
Та розповідь моя, по суті, не про це. Коли ми з Арсенієм залишилися жити удвох в квартирі, я зрозуміла, як це прекрасно! Ми з чоловіком любимо одне одного, нам завжди цікаво разом. Ні, ми спілкуємося з друзями, знайомими, рідними. Але не на території нашої квартири. Є кафе, ресторани, парки, розважальні центри. Я звикла за ці роки, що вдома у нас сторонніх людей не буває і це чудово, наш дім – наша фортеця, ніхто не бачить, які у нас порядки чи безлад, які статки і таке інше. Арсеній розділяє мої погляди. Нам так комфортно.
І ось мені кілька тижнів тому написала моя близька університетська подруга Марина. Шістнадцять років тому вона поїхала на заробітки у Польщу, повернулася рік тому, зробила у своєму селі у батьківській хаті і живе зараз там з чоловіком своїм і старенькою мамою. І ось вона у якихось справах зібралася в столицю, тому і написала мені у соцмережі, бо ми багато років не бачилися.
Я, звичайно, зраділа і дуже хотіла побачити Марину.
І ось вона приїхала, ми зустрілися на Хрещатику, я повела марину в одне затишне вишукане кафе на каву. Посиділи, проговорили години зо три. А потім моя подруга університетська і каже:
– Як добре, що ти у Києві і мені не треба житло орендувати! Поїхали вже до тебе, з чоловіком познайомиш, покажеш, як ви живете, щось приготуємо, посидимо гарненько увечері.
І тут я Марина повідомила, що ні, вона ночує не у мене, що посиденьок вечірніх у мене вдома не буде, ми до нас у квартиру взагалі не підемо, а якщо вона хоче і має час, то можемо у ресторан сходити повечеряти утрьох з моїм чоловіком, Арсеній буде не проти. Я чітко і делікатно пояснила Марині, що у мене такий принцип – нікого додому не запрошувати і не приводити, що навіть діти і батьки, коли до нас приїжджають, в готелі ночують, ми самі їм гарний готель чи хостел обираємо, за батьків платимо. І ніхто ні на кого не ображається, ні батьки, ні дочка з зятем.
Я і вам правду кажу: жодного разу син, як з’їхав, у нас вдома не був, дочка з зятем і онучкою – всього два рази, і то без ночівлі.
І що ви думаєте? Марина після кави сухо попрощалася і незадоволена пішла, дозволивши мені при цьому заплатити за нас обох. Образилася, що я до себе у гості не повела! Дивні і нетактовні люди бувають, чесне слово. Увечері я побачила, що Марина мене з друзів видалила у соцмережі.
Арсеній мені сказав, аби я не переймалася і забула про це. Та я і не переживаю надто, адже дійсно, чому я маю поступатися своїм комфортом? Нормальні люди поважають життя інших, чужі правила. Чи я все таки завинила перед подругою? Вже колишньою, судячи з усього.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
