Скільки пам’ятаю себе, стільки пам’ятаю і свою подружку Іру. Ми з нею з дитинства були нерозлучні. Один дитячий садок, одна школа, одна парта. Щоправда, вже в інституті різні факультети і відповідно різні групи. Але друзі та знайомі були все одно спільні
В кінці навчання я закохалася і почала зустрічатися з хлопцем з іншого ВНЗ. Він був не з нашої компанії.
Я познайомила його з усіма, і, звичайно, в першу чергу з нею. Він їй не сподобався.
Вона сказала, що я могла знайти собі когось більш заможного.
Мені було неприємно почути таке, але ми домовилися завжди говорити один одному правду. Іра — дівчина з великими амбіціями, я ж, навпаки, не рвуся до першості.
І відповідно до двадцяти п’яти років вона їде у відпустку на Мальдіви, а я з чоловіком та дитиною їздимо на дачу до моїх батьків.
Вона мені шле красиві фотки зі своїх захоплюючих подорожей.
З одного боку я за неї дуже рада і пишаюсь своєю подругою, з іншого боку тільки на фотографіях її й бачу. Сім’я та маленька дочка відбирають усі сили.
Сто років уже нікуди не виходила!
Чоловік якось запитав мене: «Що ти задумалася? Чому очі такі сумні?», я відповіла: «Сумую за Ірою. Так давно не бачились. А телефоном це все не те! Чи може запросити її якось до нас?», він кивнув на знак згоди.
Я зателефонувала Ірі і запросила її до нас. Чоловік сказав, що побуде з малюком і дасть нам можливість побалакати, скільки хочемо.
Я дуже раділа майбутній зустрічі. Вирішила наліпити наші улюблені пельмешки, накришити салат «Мімоз» і еклери на десерт.
Гуляти, так гуляти. Пролунав дзвінок у двері.
Я підстрибом з радісними криками кинулася відкривати: «Ура, нарешті!», відчинила двері, схопила Іру і втягла їх у квартиру.
Вона, якось злегка відсторонилася і сказала: «Вгамуйся вже! Зараз зачіску зіпсуєш, а мені за годину потрібно буде бути на корпоративі».
Я якщо чесно нічого не зрозуміла. Ми не бачилися два роки. Я ж питала, якого дня ми зможемо побачитися. Стільки всього приготувала!
Іра пройшла до кімнати, обвела все критичним поглядом. Ми жили скромно, але ніколи не соромилися цього.
Присіла у крісло і зовсім без цікавості запитала: «Ну що, як життя? Як мала? Що чоловік твій?».
Я відповіла: “Та потихеньку” і якось зовсім скисла, і навіть не знала про що говорити. Запитала про її життя, і вона почала про роботу, шанувальників та останню поїздку до Токіо.
Потім дістала зі своєї розкішної сумки подарунки мені та моїй донечці. Я подякувала.
А вона мені у відповідь: “Хоч щось тепер у тебе і у дитини буде гарне”. Мене наче ввели в ступор. За півгодини Іра поїхала.
Пельмені вона так і не спробувала. Надвечір прийшов чоловік із донькою від своїх батьків.
Запитав: Ну як посиділи? Встигли наболтатися і попліткувати?».
Я відповіла: «Так, дякую коханий!». Чесно кажучи, я взагалі не зрозуміла, що це було?
Звідки намалювалося таке ставлення до мене? Для чого вона приходила? І куди поділася моя найкраща подруга?
Що це було з її боку — зневага чи вона заздрить тому, що я щаслива в сімейному житті без цієї яскравої мішури, яку так цінує вона?
Думаю, що відповіді на ці запитання я не впізнаю ніколи. Бажання спілкуватися більше немає.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
