Коли я побачила її вперше на екрані монітора, так і ахнула. Зайшла покликати сина обідати, а він як раз з Лілею розмовляв. Заглянула я синові за спину і аж дихати перестала – яка вона була красива! Ну просто принцеса з казки…
«От би Артему таку дружину!» – подумала я тоді.
Я так задивилася, що забула навіщо прийшла, син повернувся і строго на мене подивився.
– Мам, недобре підслуховувати…
– Так я ненавмисно. Так вийшло.
– Ну раз прийшла, давай знайомитися, – посміхнувся Артем, звільняючи мені крісло.
Я поговорила з Лілею рівно п’ять хвилин і остаточно в неї закохалася. Ну дійсно красуня і вихованням, і з душею. Очі опускає, каже розмірено, видно, що вихована і начитана.
Після цього я сина перестала будинку бачити…
– Мам, я у Лілі.
І вся розмова.
Я була спокійна. Але час минав, у хлопців відносини міцніли, а я ще ні разу не бачила дівчину живцем. Скільки разів в гості кликала, то на пироги, то просто посидіти почаювати, син все відмовлявся
Одного разу я не витримала:
– Сину, ти коли мене з невісткою познайомиш? Наступної суботи, не беру ніяких заперечень, особисто їй подзвоню і запрошу…
В суботу був мій день народження, я покликала Лілю, але вона знову не прийшла, придумавши якийсь безглуздий привід.
Тоді то я і забила тривогу.
Уява малювала картинку одну страшніша за іншу… Може вона заміжня і зустрічається з сином таємно? А може розлучена і має чотирьох дітей? Напевно причина серйозна якщо вона навіть на мій день народження не прийшла.
Замучила я себе тоді такими думками і нарешті приперли сина до стінки. Він довго мовчав, ніби підбираючи слова, нарешті сказав:
– Мам, тільки не намагайся мене переконати, я вже все вирішив, навесні ми з Лілею одружимося. І якщо ти почнеш мене відмовляти, ми з тобою тільки посваримося.
– Вона заміжня? У неї п’ятеро дітей?
– Скільки?… – Артем розсміявся, – ні, справа не в цьому.
Погляд у сина потьмянів, він втупився в підлогу.
– Син, говори вже правду, хвалить кота за хвіст тягнути!
– Мам, вона… інвалід.
В голові зашелестіли думки: інваліди бувають різні, по зору, слуху…
– Вона що, в колясці?
– Так, з дитинства не ходить…
Однією рукою я намацала крісло позаду себе, щоб не впасти, інший схопилася за серце…
Артем кинувся мене втішати, але шкодувати то треба було його. Бідний мій хлопчик… який ж тягар вирішив він на себе звалити.
…Того вечора ми довго говорили. Я зрозуміла, що відмовляти його марно.
– Мам, Ліля зовсім не така безпорадна, як ти думаєш, знаєш, які у неї сильні руки, вона навіть забороняє мені допомагати їй…
Син з ентузіазмом розповідав мені про неї, а я думала все про своє.
Ліля приїхала знайомитися до мене разом зі своїми батьками. Я з подивом спостерігала, як вправно вона забралася на наш ганок.
Батьки її мені сподобалися, спокійні й добродушні люди.
Я дивилася на них з жалістю, а вони на мене з вдячністю, що не пішла поперек, а прийняла їх дочку.
Навесні молоді скромно розписалися і приїхали до нас жити. У побуті Ліля освоїлася швидко, на подаровані їм на весілля гроші, вони зробили ремонт у своїй кімнаті і на кухні, переробивши її трохи під невістку.
Те, що невістка – справжній скарб в кулінарному плані, я зрозуміла досить скоро, вона часто балувала нас з сином такими обідами і вечерями, що я просто дивувалася. Тепер до кухні я не підходила взагалі, так що вже й гріха таїти прибирати теж Ліля. А я копалася цілими днями на городі. Зиму пережили чудово, за веселими розмовами, переглядами старих фільмів і в’язанням.
Дивлюся я на невістку зараз і думаю: запропонуйвали мені зараз іншу, я б відразу відмовилася, так люблю нашу сім’ю.
Тільки однієї радості мені не вистачає – онуків. Вони зараз їздять по лікарях, проходять якісь обстеження. А днями свати проговорилися, що начебто Лілі дозволили народжувати, тільки під суворим контролем лікарів… Дай то Бог!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
