Скільки себе пам’ятаю, я завжди заздрила.
Заздрила однокласниці, витонченій, сіроокій блондинці, якій хлопчики носили портфель.
Дівчинці у дворі, у якої була справжня лялька-барбі з руками і ногами, що згинаються.
Героям серіалу Rebelde Way, тому що вони мали дружбу, любов, пригоди, а у мене – книги і глузування однокласників.
Доньці маминої подруги, яка поїхала в Америку, і сусідці, яка нікуди не поїхала, але зате на неї з таким обожнюванням дивився чоловік, що куди там тій Америці.
Потім з’явилися соцмережі і приводів для заздрощів стало ще більше.
Одного разу я натрапила на профайл дружини одного зі спікерів конференції, яку я організовувала.
Вони були просто ідеальною парою за всіма ванільними стереотипами Голлівуду.
Вона – довгонога красуня, він – молодий, успішний, красивий.
Я дивилася, як вони всюди ходили разом, як писали один одному нескінченні зізнання у коханні, і заздрила до нестями.
Потім я випадково дізналася, що прекрасна фея, якою я так захоплювалася, в минулому вживала наркотики (не травичку або екстазі, а старий-добрий героїн), жила на вулиці, довго лікувалася, переживала ломку та інші принади синдрому абстиненції, зустрічалася з усяким непотребом, тому що вважала себе страшною і негідною хорошого.
Напад заздрості як рукою зняло.
Я раптом зрозуміла, що ні чорта не знаю про всіх цих красивих, молодих, багатих, успішних, талановитих. Я не бачу їх поту, крові і сліз, не знаю, з якими демонами їм доводиться боротися.
Американські індіанці говорили: “Не судіть людину, поки не проходили два місяці в її мокасинах”. Одна стара і мудра жінка говорила “Кожен несе свій мішок. Якщо не хочеш нести один, понесеш два або три”.
Іноді у хвороби трапляється рецидив, і тоді терміново потрібні ліки.
Нещодавно у мене знову стався напад заздрості.
Я знову залипла на темі ідеального чоловіка, який і обручку подарує, і букети квітів кожен день, і сто компліментів за добу.
А я тут живу з інтровертом-програмістом, який замість квітів лагодить мій комп’ютер (фі, як не романтично!).
І ось я зустрічаюся з однією знайомою і питаю:
– А як там Н?
– Так розлучилася вже півроку як, – чую у відповідь.
– Та як же це? Там же така любов, така любов.
– Так зраджував він їй. Ось гріхи і замолюв коштовностями і квітами.
Автор: М. Михайлюк