— Скільки це коштує, Микито? — запитала я чоловіка, дивлячись на блискучий планшет, поки сосиски з акції холодніли на тарілці перед дітьми. Він знизав плечима: “Тисячу-дві, інвестиція для роботи”, — а я відчула, як серце стискається від провини за неякісну їжу, яку Сашко й Соломійка ковтають без слова
Не знаю, коли саме це почалося. Може, коли я почала ділити покупки на “необхідне” й “термінове”. А може, коли вперше сказала Соломійці, що не можемо купити її улюблені йогурти, бо “сьогодні грошей немає”. Ні, не тому, що не працюю. Працюю. На пів ставки в шкільній бібліотеці. А решту часу – мама, прибиральниця, бухгалтер і логопед для власних дітей.
Я пам’ятаю той вечір, коли все наче накрило хвилею. Сашко, наш восьмирічний бешкетник, сидів за столом і малював щось у зошиті. Соломійка, п’ятилітня принцеса з кучерявим волоссям, гралася лялькою на підлозі. Я саме розкладала вечерю: картопляне пюре з сосисками, які купила на знижці в супермаркеті. Вони були дешевенькі, з тих, що вже не свіжі, але ще їстівні. Діти їли мовчки, а я намагалася не дивитися на етикетку з датою.
— Мамо, а чому сьогодні сосиски такі… сірі? — раптом запитала Соломійка, піднімаючи голову.
Я зітхнула, ковтнула шматок пюре, яке раптом стало без смаку.
— Бо це наші, доню. З акції. Зберегли гроші на щось інше.
Вона кивнула, ніби зрозуміла, і продовжила гратися. Але той погляд – чистий, довірливий – врізався в серце. Сашко тим часом бурмотів щось про школу, про те, як однокласники хваляться новими іграшками. Я посміхнулася крізь сльози, які ховала за посмішкою. Бо як сказати восьмирічному хлопчику, що тато витрачає нашу зарплату на блискучі штуки, а ми тут рахуємо кожну гривню?
Наступного дня я прийшла додому з бібліотеки втомлена, як після марафону. Шкільні діти – це вихор: хтось загубив книгу, хтось розкидав журнали, а директор ще й доручив переписати весь фонд. Я кинула сумку в передпокої й почула знайомий шум з вітальні. Микита сидів на дивані, тримаючи в руках новенький планшет. Екран блищав, як новорічна гірлянда, а на столі валялися коробки від навушників і зарядок.
— Диви, Марусю! — вигукнув він, не відриваючи очей від екрану. — Це останньої моделі. Тепер можу грати в ті симулятори без лагів. А навушники – з шумозаглушенням, ідеально для подкастів!
Я стояла в дверях, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Минулого тижня я відмовила Сашкові в новому зошиті для малювання, бо “потрібно відкласти на комуналку”. А тут – купа грошей на іграшки для дорослого.
— Скільки це коштувало? — запитала я тихо, намагаючись не підвищувати голос.
Він знизав плечима, наче це дрібниця.
— Та ну, не пам’ятаю. Тисячу-дві. Але ж це інвестиція, кохана. Для роботи, для розуму.
Я не стала сперечатися. Не тоді. Просто пішла на кухню, налила собі чаю й сіла за стіл. В голові крутилися цифри: моя зарплата на пів ставки, його – удвічі більше, бо працює програмістом віддалено. Але куди йдуть гроші? На гаджети, на каву в модних кав’ярнях, на підписки до ігор. А ми – на сосиски з акції.
Минуло два тижні, і ситуація загострилася. Я помітила, як Соломійка стала менше їсти. Вона ховала тарілку, шепотіла ляльці: “Ми не голодні, правда?”. Сашко ж навпаки – став дратівливим, кидався на сестру за кожну дрібницю. Я знала: це від недоїдання, від того стресу, який просочується в дім, як тінь.
Одного вечора, коли Микита вийшов “на прогулянку з друзями” – що означало сидіти в барі з пінним і гаджетами, – я набрала номер сестри Олени. Вона жила неподалік, у маленькій квартирі з чоловіком і своєю донечкою. Олена завжди була тією, хто каже правду в вічі.
— Олено, я не витримаю, – сказала я, ледь стримуючи сльози. – Він купує черговий дрон. Дрон! За п’ять тисяч. А я не можу купити Соломійці теплі чобітки. Взимку ж!
Вона мовчала хвилину, а потім видихнула.
— Марусю, ти робиш усе сама. Працюєш, готуєш, вчиш дітей. А він? Витрачає ваші гроші на свої забаганки. Це не чоловік, це гість у твоєму домі.
Її слова подіяли, як грім. Гість. Я уявила наше життя: я – стовп, що тримає все, а він – метеорит, що пролітає, лишаючи кратери.
— Але ж люблю його, – прошепотіла я. – Хіба не за це терпіти?
— Любов – не кайдани, сестричко. Ти заслуговуєш на партнера, а не на тягар.
Після розмови я не спала всю ніч. Лежала, дивлячись у стелю, і згадувала, як ми з Микитою познайомилися. Він був таким романтиком: дарував квіти, обіцяв гори. А тепер гори – це борги за комуналку, а квіти – раз на рік, на день народження.
Наступного ранку я вирішила поговорити. Діти були в школі й садочку, дім стояв тихий, як перед бурею. Микита сидів за комп’ютером, тестував новий софт.
— Микито, нам треба поговорити, – сказала я твердо, сідаючи навпроти.
Він відірвався від екрана, здивовано підняв брови.
— Про що? Щось з дітьми?
— Про нас. Про гроші. Ти витрачаєш нашу зарплату на дрібнички, а я не можу дати дітям нормальну їжу. Сосиски з акції – це не вечеря!
Він насупився, відкинувся на спинку стільця.
— Марусю, ну ти й перебільшуєш. Діти не голодують. А мої гаджети – це для релаксу. Після роботи я ж заслужив?
— Заслужив? – я підвищила голос, не стримавшись. – А я? Я заслужила рахувати кожну гривню? Ти продаєш мій старий велосипед, щоб купити чергову “іграшку”, а Соломійка ходить у тонких колготках!
Він встав, почав ходити по кімнаті.
— Твій велосипед? То був наш спільний! І взагалі, це мої гроші. Я заробляю більше!
Я відчула, як серце стискається. “Мої гроші”. Ніби ми не сім’я, а сусіди по квартирі.
— Тоді й я візьму “свої” й піду, – сказала я тихо. – Бо так не можна жити.
Він замовк, подивився на мене, ніби вперше. А потім просто вийшов, грюкнувши дверима. Діти почули шум, прибігли з кімнат. Сашко обійняв мене, Соломійка заплакала.
Того ж вечора я подзвонила мамі. Вона жила сама, після того як тато пішов. Мама завжди була мудрою, як дуб.
— Мамо, я втомилася, – зізналася я, сидячи на кухні з чашкою чаю. – Микита не змінюється. Я роблю все, а він – байдужий.
Вона зітхнула в трубку.
— Доню, я знаю, як це. У твоєго тата теж були слабкості. Але ти не мусиш терпіти заради “сім’ї”. Діти бачать усе. Вони вчаться на тобі.
— А якщо сепарація? – запитала я, і слово “сепарація” прозвучало страшно, але звільняюче.
— Якщо це дасть спокій – роби. Я з тобою. Приїжджай.
Я заплакала. Мама не судила, не лякала. Просто була поруч.
Минуло кілька днів. Конфлікти накопичувалися, як сніг перед лавиною. Одного разу я знайшла в шафі нову коробку – безпілотник, той самий дрон. Микита ховав його, ніби таємницю. Я не витримала. Покликала його на кухню, поставила коробку на стіл.
— Це краде в нас майбутнє, Микито. Ти крадеш у дітей нормальне дитинство.
Він почервонів, спробував виправдатися.
— Це для хобі! Я ж не гуляю з іншими. Дозволь мені хоч щось!
— Щось? А як щодо “щось” для нас? Для тепла в хаті, для сміху за столом?
Він крикнув, щось про контроль і дріб’язковість. Двері грюкнули знову. Але цього разу я не побігла слідом. Сіла на підлогу, обійняла коліна й заплакала. Не від злості – від болю. Болю за втрачену мрію про щасливу сім’ю.
Наступного ранку я зібрала валізу. Діти дивилися великими очима, але я посміхнулася.
— Ми поїдемо до бабусі, малята. Там буде затишно. І смачно.
Соломійка потягнула мене за руку.
— А сосиски там сірі?
— Ні, доню. Там – справжні пиріжки. І йогурти, скільки хочеш.
Микита повернувся ввечері, побачив валізу. Його обличчя зблідло.
— Марусю, що ти робиш? Через якусь дрібницю?
— Не дрібницю. Через повагу. Ти не поважаєш мене, нас. Я йду, бо люблю себе більше, ніж цей біль.
Він простягнув руку, але я відступила.
— Я люблю вас. Але так не може бути.
Ми поїхали до мами. Дорога була довгою, але спокійною. Діти заснули на задньому сидінні, а я дивилася у вікно, на осінні поля. В серці – суміш страху й полегшення.
Життя у мами почалося просто. Без розкоші, але з теплом. Ранками ми пили чай на кухні, де пахло свіжим хлібом. Сашко малював, Соломійка гралася в саду. Я почала шукати підробіток: редагувала тексти онлайн, писала статті для місцевих видань. Гроші були малі, але свої. Без тіні провини.
Вечорами, коли діти спали, мама сідала поруч.
— Ти сильна, доню. Ти зробила правильно.
Я кивала, але в душі ще боліло. Микита дзвонив раз на тиждень, обіцяв змінитися. “Куплю нормальну їжу, – казав. – Повертайся”. Але я чула в його голосі той самий байдужий тон.
Одного разу Соломійка попросила:
— Мамо, а можна сьогодні млинці? Як у бабусі.
Я посміхнулася, вперше без вагань.
— Звісно, сонечко. Сьогодні ми можемо все.
Діти сміялися, дім наповнився теплом. Я дивилася на них і думала: чи варте це було болю? Так, бо тепер ми дихаємо вільно.
Але іноді вночі я прокидалася з питанням: чи зможу пробачити? Чи повернеться він, справжній, чи це лише мрія?
Друзі, а ви б повернулися? Чи відпустили б, щоб знайти себе? Поділіться в коментарях – ваша історія може надихнути когось.
