fbpx
життєві історії
Скільки вона їх написала у різні редакції – знає лише Бог. А потім зателефонувала і запропонувала познайомитись ближче. Три години на електричці, ще п’ятнадцять хвилин на маршрутці, а далі – через поле, повз ставок під вербами – лише три кілометри. І ось нарешті дворик Стефанії. – Десь він є. Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була. І щоб років на десять був молодший! Замість розмальованої брами, як у сусідів, біля воріт лежала купа хмизу. А ось і господиня з городу показалася. Їй хотілося сповідатися

Спочатку були листи. Скільки вона їх написала у різні редакції – знає лише Бог. А потім зателефонувала і запропонувала познайомитись ближче.

Три години на електричці, ще п’ятнадцять хвилин на маршрутці, а далі – через поле, повз ставок під вербами – лише три кілометри.

Приваблювали гарні ошатні будиночки. Біля них, немов вогники, чорнобривці та календули, гордо застигли мальви та жоржини. Так і хотілося ступити через поріг – саме тут на мене чекають. Так ні, адреса була іншою.

І ось нарешті дворик Стефанії. Невже? Жінка писала, що гарно малює, вишиває, пише пісні, сама виконує. Моя творча фантазія одразу уявила ошатний будиночок, а в ньому дбайливу господарку.

На жаль. Замість розмальованої брами, як у сусідів, біля воріт лежала купа хмизу. Двір не метений. Біля криниці – висохлий кущик м’яти. А ось і господиня з городу показалася.

– Машку щойно подоїла, – це моя годувальниця, – щебетала Стефанія. – А Ви, мабуть, донька Дмитра, котрий писав мені з Полтави?

Побачивши моє здивування, Стефанія відразу виправилася:

– Ой, ні, мабуть, Ви сестра Миколи з Києва?

А втім, їй було байдуже, хто й звідки: з радіо, газети чи журналу. Їй хотілося сповідатися.

«Дівчинко моя, я вже стільки листів написала, а результату немає. Ось Микола приїжджав. Непоганий чоловік. У костюмі, з краваткою. Із дипломатом. Видний. А співає як! А потім розмовляли. Костюм дав брат, а дипломат у товариша позичив. На будинок подивився та й каже: “Тут же роботи скільки!”

Ну, а ось Дмитро. На фото він не такий, у житті кращий. За вечерею казав: «Ось приїде сюди мій син, гляне, у якому домі живу.» Вранці і до побачення не сказав.

А Іван тут неподалік, у місті живе. Красиві листи писав. Багатообіцяючі. Але чомусь не їде та не їде. Я вже дві телеграми відправила, не дай Боже, там щось трапилося.

А потім не втрималася, сіла на велосипед (Стефанії на вигляд років сімдесят!) і сама за вказаною адресою прибула. Телеграми мої у дверях стирчать. Ще більше розхвилювалася. Та сусідка, дуже пишна пані, повідомила, що вони з дружиною до доньки до Ужгорода поїхали».

Валя дістала акордеон і затягла сумну мелодію. За плечима – нелегке життя. Хтозна, чому так склалося. Років сорок, як чоловік пішов до іншої.

– Уявляєш, так і сказав: «Тобі б тільки співати, а хата не прибрана, не білена, обід не готовий.»

Чим же їй допомогти? – думала я, сидячи серед мотлоху в задушливій від пилу та бруду кімнаті. Згадала, як сусідка дбайливо поливала квіти. Не втрималася, спитала:

– А чому б Вам квіти під будинком не посадити, не побілити?

Але де там. Вона й слухати не хотіла. Знала твердо:

– Десь він є. Чоловік, який уміє господарювати, а головне, щоб гарно співав, щоб душа в нього була. І щоб років на десять був молодший.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com