Скоро Великдень, а невістка мов не чула. Вікна в розводах, фіранки сірі, ніби з бабиної скрині. Хата така, що санстанція би хрестилася. А Іван сидить, мов кіт під лавкою – ні слова, ні спротиву. Я не знаю, де вони такого спокою набрались, але мені його не вистачає навіть на чай заспокійливий.
Деякі речі є святими. Принаймні я так вважала. Що Великдень – це чисті вікна, нові фіранки, паска, яка пахне дріжджами й надією, а не просто випічка з супермаркету. Що у вазі має стояти верба, а не штучна гілка з “Епіцентру”. Що діти повинні бачити, як святкує мама – не в телефоні, а в живу, з білим фартухом, втомленими, але щасливими очима. Так було в мене вдома. А в Соломії… ну, зовсім інакше.
Я до них зайшла не раптово – по-людськи, з пиріжками й добрим словом. Хоча серце підказувало: буде скандал.
– Та глянь, Ганю, – шепочу в телефон сестрі, – вікна, як після бурі. На кухні таке враження, що хтось змащував підвіконня сальцем. І те світло… ну, як у підвалі. Я думала, може, в них лампочка перегоріла. А то просто – штори сірі, мов дим від шин.
– Може, Соломія працює багато? – каже Ганна, як завжди дипломатично.
– Та хоч би на шахті! Я з двома дітьми, уроками, з Михайлом, що навіть чайника не вмів включити – я все встигала. Бо в нас у селі знали: перед святами – як перед судом Божим. А в неї, видно, вже все давно пробачено.
Я тихенько роззиралась, стоячи в коридорі. Іван вийшов зустріти, щось промимрив, як завжди, з тим своїм поглядом “не втягуй мене, мамо, в це”. А Соломія… стоїть у піжамі, розтріпана, з телефоном у руці.
– Ой, ви прийшли… – сказала вона рівним тоном. – Ми не встигли поприбирати, ще ж тиждень до свята.
– Ще тиждень?! – мало не вирвалося в мене. – А хто ж вам сказав, що вікна самі себе за три дні помиють?
Але я стрималась. Подала пиріжки, глянула на підвіконня. Сліди від пальців. Як не їхні, то явно котячі. А кота в них немає. Що ще сказати?
– Соломійко, я принесла засіб для вікон. Той, яким ще моя мама мила. Він кращий за всі ваші “універсали”.
– Дякую, але в нас є… – відповіла вона, відвертаючись до шафи.
– Та ж я ж не для критики, я для допомоги. Пам’ятаєш, як я торік вам принесла ту скатертину з мереживом? А зараз де вона? Чи, може, то вже не модно?
Іван мовчав, як риба. Соломія почала гримати посудом. А я зрозуміла: ще трохи – і станеться феєрверк.
– Ти що, хочеш, щоб люди прийшли й побачили, що у вас Великдень без вікон? Без свята?
– У нас буде свято. Просто ми робимо все в своєму темпі, – відказала вона. – І так, може, без фіранок. Але з любов’ю.
– А як же діти? Як вони мають відчути, що це особливий день? По запаху мікрохвильовки?
– Мам, – втрутився Іван нарешті, – ми справді все зробимо. Просто ще рано.
– То, може, й кошик нести не треба буде? Чи й церква тепер онлайн?
Тиша.
Я не витримала – зібрала сумку, розвернулась і пішла. А пиріжки залишила. Бо діти ж не винні.
Два дні – жодного дзвінка. Тиша така, що аж вуха закладає. Я злюсь. Я ображена. Але й мені не п’ятнадцять, щоб дутись. Я вирішила: хочуть самі – нехай. Але на Великдень я все одно принесу їм кошик. Бо що б не було – я бабуся. І я несу традицію, навіть якщо вона їм пахне нафталіном.
Коли я прийшла – вони відчинили. Соломія – мов тінь. Іван – винуватий. А діти… ой, як кинулись до мене!
– Бабусю! А є цукровий баранчик?
– Є, мій зайчику. І навіть двоє – про всяк випадок.
Я поставила кошик. Сіла. Мовчала.
І тоді Соломія сказала:
– Я не зла. Просто втомлена. Робота, діти… І мені здається, що я не встигаю жити, не те що мити вікна. Але я знаю, що ви хочете добра. Я просто… не завжди це бачу одразу.
А я глянула на неї – і ніби побачила себе, років сорок тому. Та сама втома. Та сама боротьба за порядок серед хаосу.
– То, може, разом помиємо? Не сьогодні. Але на наступний рік.
Вікна – то не просто скла. Вони — як наші очі на світ. Якщо вони брудні, то й бачимо криво. Я зрозуміла, що іноді треба не скло терти, а пил з серця стирати. Бо вікна можна вимити за годину. А довіру – роками.
А тепер скажіть, мої дорогенькі…
А як у вас? Чи бували моменти, коли любов до традицій стикалась із любов’ю до близьких? Як ви тоді обирали – триматись за своє, чи зробити крок назустріч?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
