Слова, які написав вже немолодий чоловік, дуже зворушили весь колектив. – Батькові неймовірно пощастило з донечкою! З очей Ганусі хлинули сльози… Вона вихопила з рук подруги журнал і вибігла на вулицю. Вона довго бродила містом вперше прогулявши пари і обдумуючи своє ставлення до найближчої людини у світі
Ганна завжди була зайнятою дівчиною. Навчання в університеті займало багато часу. А потім робота у кав’ярні, зустрічі… Вечорами вона щоразу щось писала, читала, вигадувала. Вона жила повним життям. Купа друзів, купа знайомих. Концерти, дискотеки… Але завжди мріяла, щоб її вірші надрукували у відомому журналі. Але не наважувалась відправити. І нікому про це не говорила…
Вона жила з батьком. Щоразу вони сварились через якісь дурнички, принаймні, так здавалось Ганусі. Батько злився, йшов у іншу кімнату, а Гануся скривившись йшла робити щось своє. Вони розмовляли мало і кожен жив своїм життям. Катя не поспішала відкривати йому душу, та й батько, як здавалось Ганусі, не робив спроб. Одного ранку Гануся прокинулась і побачила, що запізнюється. Почала бігати кімнатою. Тато несміливо постукав до кімнати:
– Гануся, я…
– Тату, у мене немає часу, я зайнята – обірвала дівчина батька на пів слова.
Вона побігла на пари і знову увесь день пробігала по справах. Йшла вона додому дуже втомлена. Зайшовши у квартиру дівчина скинула з ніг кеди і зробивши чашку чаю сіла за комп’ютер щось писати. Двері квартири відкрились, повернувся батько з роботи. Він втомлений зайшов до квартири, спокійно роззувся і пішов на кухню щось їсти, але побачивши доньчині кеди зайшов до неї.
– Ганусю, я хотів тобі сказати…
– Тат, давай завтра! Я дуже зайнята, о тут треба дописати і взагалі… – батько не дослухав її, а тихо вийшов і закрив двері.
Наступного дня Гануся знову прийшла на пари у поганому гуморі. Невиспана вона зайшла у авдиторію, як раптом на неї налетіли подруги. Вони почали голосно щебетати:
– Чому ти нам не казала?
– Та ти що! Ти ж справжній талант!
– І ти мовчала?? Я ж тебе стільки часу знаю!
Дівчата у руках тримали той самий журнал в якому дівчина мріяла надрукувати свої вірші. Свіжий номер. На сторінці красувалась Ганусина світлина і чотири її вірші. А біля фото замітка від редактора: “Вірші цієї дівчини до нас у редакцію надіслав батько. Лист, що він написав, зворушив усю редакцію. Батькові дуже пощастило з донькою!” З очей Ганусі хлинули сльози… Вона вихопила з рук подруги журнал і вибігла з авдиторії. Вона довго бродила містом вперше прогулявши пари.
Додому Гануся прийшла пізно. У вікні квартири уже світилось світло. Батько був вдома. Дівчина піднялась сходами на свій поверх і відкрила ключем замок. Спокійно знявши пальто і кросівки дівчина підійшла до дверей татової кімнати. Злегка відкривши двері дівчина побачила батька, який сидів і дивився телевізор. Він сумно посміхався новинам, що слухав.
– Чому ти мені не сказав? – сказала дівчина.
– Ой. Ганусю, ти мене налякала. Ти про що? – запитав тато піднімаючи очі на доньку.
– Про журнал.
Дівчина почала плакати. Батько здивовано підвівся на ноги.
– Доню, ти чого? Я старався тобі це сказати… – батько підійшов і обійняв дочку, яка голосно плакала.
– Звідки ти знав, що я про це мрію? Ти здійснив мою мрію, ти це розумієш? – плакала дівчина міцно обіймаючи батька.
– Я не знав. Одного разу ти залишила на кухні свій зошит з віршами, я прочитав… Знаю, то не красиво. Але ж ти мені ніколи нічого не розповідаєш… Не поділишся. А журнал, в тебе ж їх так багато. Всі випуски…От і я вирішив… Не варто було?
– Варто! Дякую… Дуже. – говорила дівчина заплаканим голосом уважно дивлячись на батька, немов дуже давно його не бачила, хоча, може так воно і було…
– Ти ж так гарно пишеш… – сказав батько.
– Тату, коли ти встиг посивіти? – перебивши його запитала Гануся.
– Поки ти була зайнята. – сумно сказав батько пригортаючи доньку до серця.
Ми часто перестаємо помічати наших батьків. Вони щодня з нами. Здається, так буде завжди… Ми дорослішаємо, наші думки тепер літають десь у першому коханні, у навчанні, у зустрічах з друзями. Ми не помічаємо, що вони можуть зробити заради нас.
Ми не помічаємо їхньої першої сивини. Ми не помічаємо… Одного дня ми теж станемо батьками і зрозуміємо все. А поки що, головне ніколи не забувати про них… І частіше казати “дякую” і “люблю”, щоб одного дня не було запізно.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – visnuk
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
