fbpx
життєві історії
Сльозами вона домоглася того, щоб мама забрала пупса у Ані і віддала їй, а потім волоссячко і обличчя у Марійки Соня обмалювала зеленкою. Ту прикрість і свій відчай Аня пам’ятає і через 25 років. – Матусю, – Міланка заглядає жінці в очі, – а чому тітка Соня назвала жаднюгою тебе, якщо це я іграшку не дала? Жадна, виходить, я. Я у тебе погана, так? Я знаю, що молодшим потрібно поступатися, але це ж мій зайчик, – дівчинка знову захлюпало носом

Хочууууу, мамо, ну скажи їй, – заливалася слізками чотирирічна Полінка.

– Моя іграшка, не віддам!

– Аааа, – істерить дівчинка і тупотить ногами.

– Поліночко, сонечко, – заспокоює дочку Софія, – я куплю тобі таку саму, ні, у сто разів кращу. Ну навіщо тобі цей пошарпаний заєць, його і в руки брати неприємно!

– Нічого він не пошарпаний, – втручається в розмову п’ятирічна Міланка, міцно притискає до себе вподобану Полінкою іграшку. – Мій зайчик найкращий і я його люблю, – останні слова губляться у дитячих схлипуваннях і тепер в коридорі стоять і плачуть вже дві дитини.

– Міланко, ти ж старша і повинна Полінці поступитися, – тисне на дівчинку Софія. – Запитай у мами, вона це знає і тобі скаже.

Міланка з погано прихованим відчаєм дивиться на матір. На обличчі тієї явно відображається внутрішня боротьба. Нарешті Ганна приймає рішення:

– Міланко, скажи тітці Софії і Полінці «До побачення» і йди до своєї кімнати, зайця ми не віддаємо – він твій.

Дівчинка швидко попрощалася з гостями і зникла з коридору. Полінка підвищує гучність свого плачу, сповіщаючи про свою біду геть увесь під’їзд п’ятиповерхівки. Софія хмуриться, дивиться злісно на сестру і виносить вердикт:

– Скнара. Мама б точно твій вчинок не оцінила, вона завжди вчила нас ділитися, а ти зараз пожаліла іграшку для своєї племінниці, її внучки. Як була ти жаднюгою, так і залишилася. А ще старша сестра називається.

– Між іншим, – парирує Ганна, – Міланка нашій мамі така ж внучка, як і Полінка, а тобі племінниця. А заєць цей моїй дочці дуже дорогий, вона з ним всюди ходить і навіть спить в обнімку. Вибач, забрати у своєї дитини іграшку і віддати твоїй я не можу.

– Скнара! – повторює Софія і розвертає дочку до виходу, – пішли, Поліночко, не плач, кошенятко, бачиш, тітка не хоче давати тобі іграшку. Нічого, мама купить тобі іншу.

І гості, не попрощавшись, зникають на сходовій клітці, не забувши висловити своє невдоволення гучним грюканням вхідних дверей.

П’ятирічна Міланка сидить в темній кімнаті і щосили обіймає улюбленого зайця. Вона так боїться втратити м’якого друга, що навіть забула про те, що боїться темряви. Ганна заходить в кімнату, вмикає світло і підходить до дочки. Притискаючи до себе дитину, жінка поринає у спогади.

З Софією у них всього півтора року різниці у віці, проте цього було достатньо, щоб всі вважали сестру молодшою. На першу вимогу Соні у Ані забирали речі та іграшки, адже та старша і мусить поступатися сестрі. Якщо Аня пручалася, її називали жаднюгою і позбавляли солодкого.

Особливо запам’ятався їй випадок, коли мама відібрала у неї пупса на ім’я Марійка. Іграшку Ані на день народження подарувала бабуся, дівчинка була щаслива, з задоволенням купала і перевдягала ляльку.

Соні пупс був не цікавий, але сам факт того, що це була іграшка сестри, їй спокою не давав. Сльозами вона домоглася того, щоб мама забрала пупса у Ані і віддала їй, а потім волоссячко і обличчя у Марійки Соня обмалювала зеленкою. Ту прикрість і свій відчай Аня пам’ятає і через 25 років.

– Матусю, – Міланка заглядає жінці в очі, – а чому тітка Соня назвала жаднюгою тебе, якщо це я іграшку не дала? Жадна, виходить, я. Я у тебе погана, так? Я знаю, що молодшим потрібно поступатися, але це ж мій зайчик, – дівчинка знову захлюпало носом.

– Ні, Міланочко, ти зовсім не погана, ти у мене дуже хороша. Так, маленьким треба допомагати, якщо ця допомога потрібна. І поступатися треба тільки там, де тобі самій це зручно. І ти маєш повне право не віддавати свою улюблену іграшку, тому що вона тобі потрібна. Навіть якщо тебе потім обізвуть жаднюгою!

Міланка щасливо посміхнулася і міцніше притулилася до матері, відчуваючи від неї тепло і підтримку. А Ганна вперше в житті не образилася на неприємні слова сестри і навіть була рада тому, що вона скнара – її дитина спокійна, щаслива, інтереси найдорожчої у світі людинки захищені.

І чому її мати, бабуся Мілани та Поліни, не могла свого часу вчинити так само? На це питання Ганна вже відповіді не отримає.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page