– Слухай, хлопче, мені здається, я тебе вже десь бачив, – сказав Степан. І тут я розумію, що якщо не скажу цю фразу зараз, то не скажу її ніколи. – Степане, мабуть, ти бачив обличчя Ромчика на своїх дитячих фотографіях. Він твоя копія, а точніше – твій син. – Я виговорилася, а потім стала моя скам’яніла статуя, чекаючи на його реакцію.
***
Затіяла я якось в теплий суботній полудень генеральне прибирання. Поки мила вікна, краєм ока поглядала на сина, що бігає під наглядом пильних тіточок сусідок на вулиці.
Ромчику сім років, навіть не помітила, як підріс, восени вже в школу. Кинула ганчірку в відро, витерла сльози. Як хотілося повноцінну сім’ю, щоб все було як у людей.
Раптово розумію, що втратила Ромчика з виду, в чому була спускаюся у двір, в розгубленості метаюся по дитячому майданчику, кличу сина. Обертаюся – він стоїть поруч з молодим симпатичним чоловіком і щеням в руках.
– Мам, давай візьмемо!
– Ні, Ром, ти ж знаєш, у мене на шерсть… – не договорюю, раптом розуміючи, хто стоїть з ним поруч.
Привіт, – посміхається чоловік.
Розумію, вид у мене зовсім не презентабельний – старенький забруднений халат, ні грама косметики і, напевно, синці під очима, роботи останнім часом на фірмі було багато.
– Привіт, – втягую живіт, випрямляють вічно сутулу спину, а він змінився, дуже.
Ми з Степаном вчилися в одному класі, він був закоханий в мене колись. Я – перша красуня класу, і він – тихий, скромний хлопчина. Після школи наші шляхи розійшлися, але, іноді ми все-таки перетиналися, наприклад на зустрічах однокласників.
Я знала, що його батьки, кандидати наук, вважають мене не гідною їх сина і ні за що не приймуть в сім’ю. Тому не звертала на хлопця ніякої уваги, можливо цей факт тільки підігрівав його тягу до мене.
– Давно тебе не видно не чутно, – намагаюся підтримати діалог.
– Я їхав на три роки, працював за контрактом за кордоном.
– Цікаво, чим же ти займався там?
– Будівництвом, – відповів однокласник.
Він подивився на мене, посміхнувся, і тут мене немов осяяло. Я раптом зрозуміла, на кого схожий мій син…
Приблизно сім років тому ми зібралися з класом на традиційну зустріч. Після клубу з запальними танцями всі решта розділилися по парам.
Пам’ятаю ми залишилися втрьох – я, Степан і Марійка, однокласниця жила одна в будинку через дорогу від клубу. Запросила на чай. Далі не пам’ятаю нічого. З ранку ми зі Степаном прокинулися в одному ліжку в квартирі Марійки…
Ось значить на кого схожий Ромчик, копія Степан, і де мої очі були раніше…
– Рада була нашій зустрічі, але мені треба бігти, в квартирі пиріг в духовці, і Ромчику пора вже додому, – спохопилася я.
– Оль, я приїхав не просто так, – Степан витягає з кишені маленьку коробочку, відкриває її – всередині, переливаючись на сонці виблискує каблучка з камінчиком. Краса!
Ромчик, що весь цей час грався з цуценям, підбігає до нас і з вдячністю дивиться на Степана.
– Дякую, я завжди мріяв про собаку!
– Стривай, малюк, десь я тебе вже бачив? – спантеличено вимовляє чоловік.
І тут я розумію, або зараз або ніколи, і кажу слова, від яких напевно самий сором’язливий хлопець в нашій школі мав би стати найщасливішим.
– Це твій син, Степане. А бачив ти його, напевно, на дитячих фотографіях. Своїх.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
