Софія була першою красунею в школі. Потім – на курсі в університеті. Залицяльників було в неї завжди – шлейф, ще років з 12-13-ти.
А вона на третьому курсі покохала красеня-п’ятикурсника Ярослава.
Він теж наче дівчину любив, зустрічалися два роки, а коли і Софія закінчила навчання і чекала від коханого пропозиції руки і серця, Ярослав віддалився, став інший. А потім подруга розповіла їй, що бачила Ярика на мотоциклі з іншою… Потім він і сам зізнався: повернулася в їхнє місто дівчина, його перше палке кохання, і він зрозумів, що почуття до неї в ньому живі…
Софія вийшла за Павла заміж на зло Ярославу, який пішов від неї, проміняв на іншу. Павло був звичайний. Симпатичний, але не красень, зірок з неба не хапав. Менше за неї заробляв, був спокійний, тихий, без вогнику.
А Софії хотілося красивого життя, хотілося квартиру більшу, машину, шубу дорогу. Та всі гроші на життя буденне і на діток йшли, які з різницею у три роки народилися. Тому жили у старенькій пошарпаній двушці, яка Паші від бабусі залишилася, збирали на ремонт. А про машину і мова не йшла поки що.
Автівку, не нову, але хорошу, їй допоміг купити Вадим. Він у Софії з’явився, коли син в школу пішов, а донька в дитсадочок ходила. У нього син цей самий садочок відвідував. Одного разу Вадим забирав малого і запропонував Софії підвезти і їх з донькою, бо була осінь, зривався дощик. У машині їхні погляди зустрілися… Стосунки з Вадимом тривали близько двох років.
А до Вадима були інші. Та і після нього. Чоловіка яскравій Софії завжди було мало.
І ось – діти виросли, розлетілися. А Софія поверталася додому з посиденьок в ресторані з подругами. На такі заходи вона Павла свого не запрошувала, соромилася простакуватого Пашиного вигляду, його животика пивного, «суржику», розмовляти яким так і не відучила чоловіка… У той вечір Софія, хоч і за кермом була, дозволила собі келишок вина.
Ожеледиця вкрила дорогу, мело… Прийшла до тями Софія на лікарняному ліжку.
Більше вона не могла ходити, одна рука зовсім не ворушилася, інша – ледь-ледь. Лікарі розводили руками. Діти прилетіли, побули коло матері, та й повернулися до свого життя, до своїх справ. Вони обоє закордоном, дочка в Німеччині, син в Італії.
Три роки доглядав Павло за дружиною, а потім… Привів в квартиру іншу жінку. Сів і поговорив відверто з Софією. Сказав, що покохав, але і її не покине, вони вдвох з Оксаною будуть її доглядати.
Що було робити Софії?.. Мама її давно вже в кращому світі, у батька своя родина, їм вона не потрібна.
Зціпила Софія зуби і мовчки дивилася на щастя Павла з іншою, чекала від них тарілку з манкою чи супом…
Так минуло три роки. Найважчі, найболючіші роки життя Софії… Ї здавалося, що і не жива вона зовсім, і молися вона про одне – щоб Бог покликав її скоріше до себе, хотілося їй до мами, бо тут вже ніщо її не радувало…
Рік тому Софію таки забрала до себе дочка. Але і тут, у Німеччині, їй поки що не набагато краще: дочка і зять на роботі днями, внуки її не дуже знають і ще не звикли до бабусі у візочку. Доглядає за нею приємна, добра, але чужа жінка.
Однією надією живе Софія: спеціалісти обіцяють, що через рік-півтора вона стане на ноги, динаміка – позитивна, руки почали слухатися, і вона вже зв’язала для онуків по затишному шарфику і по теплій парі кольорових шкарпеток…
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
