fbpx
життєві історії
Софія стояла біля привідчинених дверей палати, і чула, яким лагідним голосом її Руслан з кимось щебетав. – Ні, ні! Не треба сюди приходити! Чуєш? Тут постійно моя дружина. Поговоримо, коли мене випишуть. – Ноги Софії затремтіли. – Невже бумеранг повернувся за стільки років, адже я сама, будучи двадцятилітньою дівчино, забрала його від дружини та двох дітей. – Сльози підступили неочікувано, і жінка вибігла на вулицю

Софія стояла біля привідчинених дверей палати, і чула, яким лагідним голосом її Руслан з кимось щебетав. – Ні, ні! Не треба сюди приходити! Чуєш? Тут постійно моя дружина. Поговоримо, коли мене випишуть. – Ноги Софії затремтіли. – Невже бумеранг повернувся за стільки років, адже я сама, будучи двадцятилітньою дівчино, забрала його від дружини та двох дітей. – Сльози підступили неочікувано, і жінка вибігла на вулицю.

***

– Так, мені вже краще. Ні, приходити не треба. Так, дружина тут кожен день – відповів чоловік комусь. Софія отетеріла біля дверей.

Те що він розмовляв з жінкою, сумнівів не було. Але найбільше її зачепила інтонація з якою він говорив. Лагідно, трохи недбало.

Адже з нею він давно взяв командирський тон, принеси, попрасуй, дай. Вона тихенько відійшла від дверей і пішла геть з лікарні.

“Він же мені клявся, що більше жодної жінки” зі сльозами, які котилися самі по собі, думала вона. “Все-таки не втримався, Бабій”.

Хоча так їй і треба, в своє вже далеке вчора, вона сама забрала Руслана з родини. Але що з неї тоді двадцятирічної було взяти. Закохалася до нестями і все.

Моральні принципи її тоді не турбували. Але ж і Руслан не роздумуючи пішов з сім’ї. Залишив дружину і двоє дітей. Так що винні обидва.

Вона розлючена витерла сльози рукою. “Зараз піду і все йому висловлю. Перед операцією нив, Софійко, рідна, не кидай. А як від одного місця відлягло, дружина не потрібна стала”, рішуче встала вона з лавки. З тією ж рішучістю підійшла до палаті і остовпіла.

Чоловік в палаті був не один. Поруч з ним сиділа молода дівчина і ридала. Побачивши Софію, чоловік розгубився, але взяв себе в руки. – Ось, Софія, познайомся, це моя вже колишня секретарка, Ірина – слово “вже”, Руслан виділив – Прийшла мене провідати – Дівчина прибрала руки від обличчя.

– Неправда, Руслан Іванович, не відвідати вас прийшла, а сказати, що дитинка у нас буде.

Чоловік здригнувся.

– Ось негідниця. Яка дитина? Іди звідси по хорошому. Не видумуй собі, що попало і чого взагалі приперлася?

Ірина знову заридала і вибігла, штовхнувши плечем оторопілу Софію.

– Не вір їй, сонечко. Наговорює вона. Молода, ну що з неї взяти? – засміявся він. При цьому очі його бігали.

Вона підійшла і сіла на стілець, який ще зберігав тепло Ірини.

– У тебе з нею щось було? – запитала вона. Чоловік став затинатися.

– Та ні. Кому ти віриш? Цій пройдисвітці?

Соня вже твердіше запитала.

– Так було чи ні?

Віктор опустив голову.

– Було. Але всього пару раз. Просто не зміг втриматися.

– Вибач!

Софія, ще раз подивилася в його винувате, але таке рідне обличчя.

– Я тебе тоді попереджала, ще один раз і я піду. Пам’ятаєш? – Він кивнув.

– Пам’ятаю.

– Я йду.

You cannot copy content of this page