fbpx
життєві історії
Сьогодні вона ночує в цих, завтра – в тих, снідає в Петренків, обідає у Таранушок, вечеряє в Іванчиків… Ніхто з неї копійки не бере, так і няньчать всім селом бабцю Стасю. Людмилі й соромно те все, та що з матір’ю зробиш, якщо вона ось так вирішила чекати, поки Господь її душу покличе? Виховала он їх усіх і їхніх дітей, хіба могли односельці не виконати останню волю старенької?

Чудна ця ситуація вийшла, але звикли вже всім селом, другий рік бабця Стася квартирує з хати в хату. Вона добра жінка, а тепер бабуся, виховала он їх усіх і їхніх дітей, хіба могли односельці не виконати останню волю старенької?

Все життя пропрацювала Станіслава Миколаївна у сільському дитячому садочку, он три покоління дорослих вже їх вихованців, хто в селі, хто полетів у далекі світи у пошуках кращих доль.

Діти на ній висіли завжди, обіймали, немов пташенята-курчата до неї зліталися, ділилися з нею своїми секретами, таємницями, переживаннями і радощами…

Кожного приголубить, пожаліє, похвалить, розповість щось таке важливе дитячим серденькам, що їм потім і в дорослому житті у пригоді стане, що запам’ятають і своїм діткам потім розповідатимуть…

Батьки поважали Станіславу, сміливо ввіряючи найдорожче – своїх малят.

Станіслава і Василь і своїх двох дітей виростили-викохали, Людмилу і Георгія. Та Георгій ще в 25 років як поїхав на закордонні заробітки, та там і лишився, сім’єю обзавівся. А Люда теж в селі не зосталася, вийшла в обласному центрі заміж за однокурсника.

До мами й батька їздила з родиною по можливості, та й Георгій пару раз на рік навідував батьківську оселю.
Коли Станіславі було 60, її залишив Василь. Але він все одно постійно був з нею, поруч, бо коли ми думаємо про людину – вона завжди з нами, біля нас.

А Станіслава Миколаївна завжди думала про чоловіка, розповідала йому подумки про кожен свій день, радилася з ним, просила сил і допомоги у якихось господарських справах. І Василь, мабуть, чув, бо звідкілясь брала вона сили і за городом, і за садочком, і за курей-качечок доглядати, заготовки з домашніх врожаїв робити для дітей-онуків-правнуків…

А от у 80 вже стало справді важко. І Людмила з родиною прийняла рішення забрати маму у місто. Станіслава Миколаївна погодилася, хоч і важко було.

Та була ще одна причина: Люда з чоловіком дочку заміж видали, а зять з інтернату, без копійки за душею. Та хлопець добрий, порядний. Справили дітям весілля скромно, та ще й квартиру взяли, в кредит залізли. Тому і продали хату в селі, як тільки Станіславу Миколаївну до себе забрали, розрахувалися з боргами.

***

У бабусі своя кімнатка у квартирі на 12 поверсі, всі умови, догляд, рідні поруч, але…

У 83 Станіслава Миколаївна вирішила, що пора їй до Василя. Але з’явилася у неї непояснима примха: не зможу, каже, тут відійти, до Васі полинути. Тільки в село своє мені треба, на рідну землю, до горбочка ближче, під яким Василько її синьоокий спочиває.

Діти, онуки відмовляли, пояснювали, та бабця ні в яку. Згасати на очах почала. В село їй та в село…

І ось коли нікого вдома не було, бабуся втнула.

Мобільним простеньким Станіслава Миколаївна користуватися вміла, таксі визвала. Ледве спустилася тим ліфтом, але змогла, знову Василь, мабуть, незримо допоміг. Сіла в машину з невеличким вузликом, пенсійною карткою і двома пенсіями готівкою в гаманці. Назвала здивованому хлопцю адресу.

Вийшла на своїй рідній вулиці, навпроти їхньої з Василем колишньої хати, яка вже і змінилася зовні трохи, нові хазяї по своєму метуть…

Відпустила таксиста, сказала хлопцю, який свій номер пропонував залишити: я в один кінець, нікуди більше звідси.

Зайшла до сусідки Зої, такої ж, як і вона сама, 83-річної, подружки-однокласниці. Говорили, чай пили…

– Не вийде там у мене, Зою, розумієш? І дітей зведу з розуму, і себе, а не вийде, знаю, не зможу це зробити далеко від Васі…

Зоя розуміла, кректала-зітхала, кивала.

***
Чудна ця ситуація вийшла, але звикли вже всім селом, другий рік бабця Стася квартирує з хати в хату. Вона добра жінка, а тепер бабуся, виховала он їх усіх і їхніх дітей, хіба могли односельці не виконати останню волю старенької?

Сьогодні вона ночує в цих, завтра – в тих, післязавтра у третіх, і так у всіх жителів трьох вулиць по черзі. Снідає в Петренків, обідає у Таранушок, вечеряє в Іванчиків… Ніхто з неї копійки не бере, так і няньчать всім селом бабцю Стасю, бо в хаті ж її давно інші люди живуть.

Людмилі й соромно те все, та що з матір’ю зробиш, якщо вона ось так вирішила чекати, поки Господь її душу покличе? А коли те станеться – тільки Йому одному й відомо.

Автор – Олена Мірошниченко

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook