fbpx
життєві історії
Сьогодні вперше з 15 березня мені вдалося поговорити із матір’ю. Вони з моїм батьком живуть в Україні на Херсонщині. Вперше, бо з 15 березня не стало зв’язку, а з 10 травня окупанти відключили українські сервери та завезли свої сімкарти. Ми з сестрою дізнавалися новини з місцевого сільського чату у додатку та групах про Херсон. Мати зраділа, коли почула мій голос, і одразу сказала ці слова

Сьогодні вперше з 15 березня мені вдалося поговорити із матір’ю. Вони з моїм батьком живуть в Україні на Херсонщині. Вперше, бо з 15 березня не стало зв’язку, а з 10 травня окупанти відключили українські сервери та завезли свої сімкарти, які продавалися за 50 гривень із обов’язковою вказівкою інформації з паспорта.

Ми з сестрою дізнавалися новини з місцевого сільського чату у додатку та групах про Херсон. І щось від двоюрідної сестри, яка іноді додзвонювалася до родичів.

Мати зраділа, коли почула мій голос, і одразу сказала:

– Та все добре! Село живе звичайним життям.

– «Звичайним»? – я перепитала, – у вас тихо? Я знаю, що бомбять і вдень, і вночі. Росіяни постійно бомбардують Миколаїв із позицій у Херсоні, і до них у відповідь прилітає. Так нещодавно було зруйновано будинок, є жертви, багато. Ще не стало мого друга дитинства і трьох поранених – вони почули вибухи, вийшли на вулицю подивитися, куди прилетіло.

Але мама сказала, що у них лише ціни сильно виросли на продукти, у дівчинки тієї легке поранення і що потерпілу родину забрали волонтери. А так, у принципі, все гаразд.

– Вибухи були раніше, зараз нічого немає. А взагалі це все фейки. Ніхто нікого насильно воювати не відвозить, це брехня!

Я спитала у неї, чия брехня, мамо? Мене дуже насторожив такий її позитивний настрій, знаючи з інших джерел, що насправді відбувається у Херсонській області.

– А хто його розбере…

Далі я запитала, що таке фейк, і звідки вона почула те слово?

– Я чула.

– Від кого?

– Від тих, хто бомбить.

– А хто бомбить?

– Я не знаю, дві сторони, всі брешуть. Ті кажуть, що вони виграють, а ті кажуть, що вони.

– То хто саме по вас? Ти українка, живеш в Україні, ти знаєш, хто тебе бомбить?

– Ти хочеш зі мною поговорити про політику? Ну давай! Я в політиці не знаюся, це не моя справа! Воно тобі потрібно? Навіщо ти лізеш у політику?

Я сказала, добре. У тебе все гаразд, але як, адже у вас страждають діти, жінки, чоловіки віддають життя?

– Так, було всяке… А я не бачила цих вибухів, мене ніхто не бомбить! Ти бачила? От і все. А решта — це фейки.

– Ти чула про фейки по телевізору?

– Я його не дивлюся.

Мені важко стало продовжувати розмову, вона почала щось питати, як у мене справи, про мого кота і таке інше. Але в мене ніби помутнів розум, мені стало важко вимовляти слова. Я сказала, що мені важко зараз говорити і я їй передзвоню, на що вона відповіла, що я їй кажу неправду і далі продовжувала розпитувати про буденне. З’ясувалося, що з ними перестала розмовляти моя тітка, і вони дуже сильно поконфліктували з іншою тіткою. З яких причин – не зрозуміло.

Треба сказати, що проросійські настрої у мами прослизали ще й раніше, але з моменту початку всього цього я перебувала в такому стані, що мені важко було розбиратися, яка у кого позиція, мені здавалося, що все і так очевидно і по-іншому просто не може бути. Я сіла і так довго просиділа. У голові почали виринати якісь моменти з дитинства.

Коли ми були маленькими, наша мати любила розповідати історію з її юності.

Вона була сиротою, її мами не стало, коли їй було 4 роки, її виховала мачуха. Коли мамі виповнилося 14 років, та відправила її до училища для сиріт, яке вона закінчила та вступила до мореходного.

Вона побувала в багатьох країнах, часто розповідала нам ту саму історію про те, як вона хотіла перевезти вазу з Філіппін на кораблі, але її видав найкращий друг. Маму викликали на допит і почали питати, що вона бачила за кордоном, чи їй сподобалося? Що вона розповідатиме своїм рідним та знайомим?

На що моя мама сказала, що їй сподобалося в Японії та Австралії, і що там красивіше, ніж у Радянському Союзі. На це була різка негативна реакція, їй пригрозили в’язницею і змусили підписати документ про нерозголошення побаченого, під егідою «Такого говорити не можна».

І мама погодилася. І з розумінням додавала тоді: так треба.

Я спитала, ну як же, мамо, тобі сподобалося в Японії та Австралії, ти хіба не бачила, що там краще? Ти відмовилася від побаченого на власні очі?

– Так.

– То тобі сподобалася там чи ні?

– Мені сподобалося, але це неправильно, ми мали говорити, що в Радянському Союзі краще.

Але це про матір. Із батьком історія інша.

Тато теж був моряком, але жодної історії про море ми не чули. До нас доходили чутки, що батько завжди мріяв працювати у КДБ. Але натомість він вирощував помідори на херсонських полях. Він ображав мою маму і ми жили за межею бідності. Все, що я про нього пам’ятаю, він спав удень, звинувачував нас у лінощі, а вночі голосно дивився телевізор і завжди був незадоволений мамою.

Я пам’ятаю, як під час чеченських подій він дивився телевізор і вигукував образливе про чеченців. Насміхався над словом «Ічкерія» і хвалив путіна. Мій батько фанатично любив і любить путіна. «От якби путін прийшов, він би порядок навів!».

І ось путін прийшов. Два місяці – травень та квітень вони разом із бабусею прожили у льоху, бабуся старенька впала на сходах та пошкодила серйозно ногу. Її ніхто не відвіз до Херсона – батькові було страшно кудись їхати, то бабуся й залишилася.

Усі ці руйнування в селі, полеглі та поранені діти… Сестра була змушена покинути свій будинок, який вони з чоловіком будували одинадцять років та виїхати в іншу частину України. Згодом сталися Буча, Маріуполь, Херсон, Харків, а тепер ще й Кременчук.

А в моєї матері, уродженки України, все гаразд. Усі фейки. А батько скандує та радіє путіну. Йому здається, що Радянський Союз настане.

Але знаєте що? Я тут подумала: а раптом це у них така захисна реакція на те, що відбувається, чи ностальгія щодо радянського союзу? Буває так, що люди не можуть впоратися з випробуваннями і не сприймають адекватно те, що відбувається.

Але потім я згадую  ні в чому не винних чеченців, які мали всі щезнути. І про Лукашенка, який має «порядок у країні», і про білорусів, яким «треба показати, як треба жити».

І мені стає тоскно й сумно. Хіба чеченці погрожували радянському союзу? Вибачте за такі подробиці, але в нашій оселі зливний бачок з’явився, коли мені було 17 років – це нульові. Я приїхала вчитись у місто і не могла користуватися домашнім телефоном, мені було лячно взяти його до рук. У багатьох у нашому селі були домашні телефони. Але для нашої родини це була нечувана розкіш. На думку батька, ті, у кого він був – поганці, і за телефон треба було платити щомісяця. Інтернет батькам не потрібен – це не для нас. Вони й досі не вміють і не хочуть навчитися друкувати смс на телефоні. Їм лячно брати до рук смартфон.

Я зараз мушу якось вдавати, що нічого не відбувається, і мої батьки, українці, які люблять путіна – нормальне явище.

Чи виправдовує людину той факт, що вона – твоя мама чи батько? Хто ці люди, що люблять путіна, підтримують його дії та бояться поставити зливний бачок у себе вдома?

Якщо тут такі є, скажіть чесно, ви звинувачуєте українців у тому, що ви такі нещасні? Невже комусь справді погано від того, що українці хочуть більшого і в них виходить не ностальгувати за «великим» радянським союзом?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.