Я думала, що подобаюся своїй свекрусі, поки не почула, що вона говорила про мене своїй подрузі. Вперше я відчула себе зайвою у власній сім’ї.
Степан повернувся додому пізно, кинув ключі на тумбу й одразу пішов до холодильника. Я сиділа за столом, тримаючи в руках холодну чашку чаю.
– Сьогодні я чула, як твоя мама розмовляла з кимось по телефону, – сказала я Степану, не дивлячись на нього. – Казала, що я не справляюся. Що ти заслуговую на кращу дружину. Що наша Оленка була б щасливішою з іншою мамою.
Після сказаних слів я відчула, як усе всередині стиснулося. Степан стояв, спершись на стільницю, і дивився кудись у підлогу. Потім знизав плечима, ніби це було щось буденне, як прогноз погоди.
– Ти що, серйозно? – тихо перепитав він.
Я лише кивнула і пішла у ванну. Степан же залишилася на кухні…
Я завжди вважала себе сильною. Будинок, Оленка, робота в офісі тричі на тиждень, ще й вечеря на плиті – усе трималося на мені. Степан був із тих чоловіків, які радше погодяться, ніж вирішать. Я звикла бути тією, хто тримає кермо. Не ідеально, звісно. Іноді я забувала купити Оленці нові шкарпетки до садочка чи спалила котлети, але я старалася.
Роками я намагалася знайти спільну мову зі свекрухою, Марією Василівною. Вона здавалася привітною: приносила домашні пиріжки, розпитувала про Оленку, навіть іноді хвалила мої борщі. Але в її словах завжди було щось, що кололо. Вона могла кинути, ніби жартома: «Оленка така ніжна, як її тато», або «Степан змучений, бо вдома не відпочиває». Я пропускала це повз вуха, бо ж «це просто жарт». А Степан лише знизував плечима.
– Оленка знову проситься до бабусі на вихідні, – сказав він якось увечері, гортаючи телефон.
– Нехай їде, – відповіла я, хоча щось усередині защеміло.
Марія Василівна завжди мала для Оленки час. Пазли, казки, какао в улюбленій чашці з котиком. А я? Я була та, хто нагадував чистити зуби чи перевіряв уроки. Я не здогадувалася, що один із тих візитів до бабусі переверне моє життя.
У суботу я привезла Оленку до Марії Василівни. Дочка радісно побігла до будинку, тримаючи свій маленький рюкзачок. Я тягнула її сумку з речами, телефон і пляшку води. Щойно я зайшла до передпокою, як почула голос свекрухи. Вона розмовляла з кимось по телефону.
– Оленка така розумна, але ж бачиш, яка вона буває сумна, – казала Марія Василівна. – Люба, звісно, старається, але вона ж увесь час зайнята собою. Робота, справи, а на дитину часу бракує. Степан би з іншою був щасливішим. Та й Оленці потрібна мама, яка б більше про неї дбала.
Я зупинилася, ніби лупнулася об стіну. Серце заколотилося, руки затремтіли.
– Але ж мама добра, – тихо сказала Оленка, яка, мабуть, сиділа поруч.
– Звісно, добра, – відповіла Марія Василівна з удаваною ніжністю. – Але, знаєш, іноді мами думають більше про себе, ніж про своїх дітей. Твоя мама часто втомлена, правда?
– Мабуть… – пробурмотіла Оленка.
Я відступила назад до дверей. Мені хотілося увірватися в кімнату, забрати дочку й поїхати. Але ноги не слухалися. Я стояла, стискаючи сумку, і намагалася дихати. Марія Василівна, та сама, що на сімейних вечерях хвалила мої голубці, тепер отруювала мою дочку цими словами?
Я залишила сумку в передпокої й тихо вийшла до машини. Руки тремтіли так, що я ледь відчинила двері. Сіла за кермо й заплакала. Не від образи – від безсилля.
Коли Степан повернувся додому, я чекала його в кухні.
– Нам треба поговорити, – сказала я, щойно він зайшов.
– Зараз? Я щойно з роботи, – він скинув куртку й потягнувся до холодильника.
– Зараз, – твердо повторила я.
Він сів за стіл, зітхнувши.
– Я чула, як твоя мама розмовляла про мене. Сказала, що я погана мати. Що ти був би щасливішим з іншою. Що Оленці потрібна інша мама.
Степан закотив очі.
– Ти, мабуть, щось не так зрозуміла. Мама такого не скаже.
– Я чула це на власні вуха! – мій голос зірвався. – Вона це сказала Оленці! Нашій дочці!
– Любо, заспокойся. Вона, може, пожартувала. Ти ж знаєш, як вона любить Оленку.
– Жартувала? – я ледь стримувала сльози. – Це не жарт, Степане. Вона підриває мою роль у житті нашої дочки! А ти стоїш і захищаєш її?
Він підвівся й пішов до іншої кімнати.
– Ти завжди все драматизуєш, – кинув через плече.
Я залишилася сидіти, відчуваючи, як усе всередині кипить. Це був не лише біль від слів Марії Василівни. Найбільше боліло те, що Степан навіть не спробував мене підтримати.
Наступного дня я поїхала забирати Оленку раніше, ніж домовлялися. Марія Василівна відчинила двері з ідеальною посмішкою.
– Любо, чому так рано? Ми ж планували, що Оленка залишиться до вечора, – сказала вона, поправляючи хустку на шиї.
– Плани змінилися, – відповіла я холодно. – Маріє Василівно, я хочу поговорити. Без Оленки.
Вона здивовано підняла брови, але кивнула. Оленка побігла збиратися, а ми сіли за стіл у її ідеально прибраній кухні.
– Я чула вашу розмову вчора, – почала я, дивлячись їй у вічі. – Усе, що ви сказали про мене.
Марія Василівна злегка відкинулася на стільці.
– Любо, ти, мабуть, щось не так зрозуміла. Я лише дбаю про Оленку.
– Ви сказали, що я погана мати. Що Степан був би щасливішим з іншою. Ви це говорили моїй дочці!
Вона зітхнула, ніби я була дитиною, яка не розуміє очевидного.
– Я лише хочу, щоб Оленка росла в любові. Ти ж увесь час зайнята, Любо. Робота, справи… А дитина потребує уваги.
– Ви не маєте права судити, як я виховую свою дочку! – мій голос тремтів, але я не відводила погляду.
– Я бабуся. Хто, як не я, має право дбати про онуку? – відповіла вона спокійно, ніби це виправдовувало все.
Оленка зайшла до кухні, тримаючи свій рюкзачок. Вона подивилася на нас, і я побачила в її очах тривогу.
– Мамо, ми їдемо? – тихо спитала вона.
– Так, люба, – я встала, взяла її за руку й пішла до дверей.
Того вечора я довго не могла заснути. Я дивилася на сплячу Оленку й думала, як захистити її від цих слів, які могли завдати шкоди.
Через кілька днів я зателефонувала свекру, Івану Петровичу. Він завжди був спокійним і розсудливим, і я сподівалася, що він мене зрозуміє.
– Любо, що сталося? – спитав він, коли я розповіла про ситуацію.
Я виклала все: розмову Марії Василівни, мою сварку зі Степаном, той біль, який не давав мені спокою.
– Знаєш, Любо, – зітхнув він, – Марія завжди була такою. Вона вважає, що знає, як краще для Степана. І для Оленки. Але це не про тебе. Це про неї. Вона хоче контролювати все.
– Я думала, що я їй подобаюся, – тихо сказала я.
– Ти їй подобаєшся. Але тільки доти, доки ти відповідаєш її уявленням. А ти – сильна, незалежна. І це її дратує.
Я мовчала. Його слова були як пазли, які нарешті склалися в картинку.
– Що мені робити, Іване Петровичу? – спитала я.
– Захищай свою сім’ю. Але роби це спокійно. Не дай їй затягнути тебе в її гру.
Після цієї розмови я вирішила діяти. У неділю ввечері, коли Оленка заснула, я сіла навпроти Степана.
– Відтепер Оленка не їздитиме до твоєї мами, – сказала я.
Він різко підняв голову.
– Ти серйозно? Вона ж любить бабусю!
– Саме тому я не хочу, щоб Марія Василівна впливала на неї. Вона підриває мою роль у її житті, Степане. Я не дозволю цього.
– Ти хочеш розірвати нашу сім’ю? – його голос став різким.
– Я хочу її захистити. І якщо ти не зі мною в цьому, то це твій вибір.
Він мовчав. Потім встав і пішов у спальню. Я залишилася сидіти, відчуваючи, як між нами росте прірва.
Наступного дня я поговорила з Оленкою.
– Сонечко, ми з тобою будемо більше часу проводити разом, – сказала я, обіймаючи її.
– А до бабусі я поїду? – спитала вона, дивлячись на мене великими очима.
– Поки що ні. Але ми з тобою влаштуємо багато пригод, обіцяю.
Вона кивнула й міцно мене обняла.
Минуло кілька тижнів. Марія Василівна не дзвонила. Степан поводився так, ніби ми чужі. Ми розмовляли лише про побутові речі: хто забере Оленку з садочка, що купити в магазині. Але щоразу, коли я дивилася на дочку, я знала, що роблю правильно.
Та все одно я не могла позбутися сумнівів. Чи правильно я вчинила, відрізавши Оленку від бабусі? Чи не стане це для неї травмою? Чи зможу я зберегти сім’ю, якщо Степан не підтримує мене? І найголовніше – як захистити Оленку, не втративши себе?
Я не знаю, що буде далі. Але я знаю, що вперше за довгий час я відчуваю, що маю право на свій голос. І я не дозволю нікому його заглушити.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було піти на відкриту конфронтацію зі свекрухою, чи краще промовчати заради миру в сім’ї? Як знайти баланс між захистом дитини й підтримкою стосунків із рідними? І що б ви порадили, якби ваш партнер не підтримував вас у такій ситуації?
