Вчора. Сиджу, кіно дивлюся – я на лікарняному, чоловік на роботі, дітей немає поки. Чую – на кшталт плаче хтось в під’їзді, скоріше за все – дитина, тихо-тихо так, ледве чутно. Я прислухалася – може здалося?
У нас в під’їзді на дві квартири. Правда, замок через раз працює – міняти треба, все руки не доходять.
Думаю – все-таки здалося. Звідки діти? Сусіди – також не мають дітей, теж близько року одружені, як і ми з чоловіком.
Я вирішила виглянути – раптом не здалося. Двері відкриваю, там дочка сестра чоловіка сидить в куточку і плаче. Я у неї питаю:
– Ти чого тут? Де мама?
Вона мене побачила, схопилася, до мене підбігла, обняла і ще гірше заплакала. Я її на руку взяла, в квартиру завела. Ручки зовсім холодні – незважаючи на початок червня, на вулиці – дубак.
Чаєм знахідку напоїла, печеньки задобрити і почала розпитувати – як вона одна в під’їзді виявилася.
Повідомила мені балакуча п’ятирічна дитина ось що: мама красива пішла на побачення, її залишила у мене під дверима, звелівши постукати через 5 хвилин. А дівчинка забула, в якій квартирі її дядько з тіткою живуть, не наважилася постукати в будь-яку і сиділа, обливаючись сльозами.
Ні, подзвонити Катя, сестра чоловіка, мені не могла – недавно вона зробила не надто красивий до мене вчинок, і я повністю відмовилася від спілкування з нею. Навіщо мені в житті такі люди? Життя і так важка штука і добре що людина сама має право вирішувати – з ким йому спілкуватися, а з ким ні.
Я відразу набрала чоловіка. Той здивувався – не може бути! Я дала трубку дівчинці, щоб вона привіталася з дядьком.
– Зараз я їй подзвоню і тебе наберу. Ти там хоч маску одягни, щоб не заразити. – видав чоловік і відключився. Який розумний – маску одягни. Де я її візьму?
Передзвонив він хвилин через 10:
– Не відповідає, я маму набрав, зараз вона приїде, забере комашку.
Ми з племінницею швиденько засунули кекс в духовку: знаєте, такий, готовий вже. Тільки яйце, масло і молоко додати. Підлоги я протирати не стала – свекруха йде, а не перевірка з санепідемстанції. Чай свіжий заварили, бутербродів наробили. До приходу свекрухи більш-менш пристойний стіл був готовий.
Ми мило поговорили, мама чоловіка поскаржилася на недолугу доньку, забрала внучку і поїхала додому, випросивши половину кексу.
Залишок вчорашнього дня пройшов як завжди – нічого надприродного. А ось сьогоднішній ранок почався з дзвінка Каті:
– Моя донька захворіла, твоя дружина її заразила. Ти негайно приїдеш до мене, привезеш гроші на ліки. Залишишся з нею на день – оплачуй няню. Чому через халатність твоєї дружини, я повинна брати лікарняний? Давай бігом, я тебе чекаю!
Я її заразила! Я! Це – нахабство вищого гатунку, чесне слово. Сама прошарахалась десь, наплювавши на власну дитину. А якби у нас сусід був дивак який-небудь? А якби її хтось украв? Безвідповідальна жінка, жах просто.
Я забрала у чоловіка трубку, висловила цій горе-матусі все, що про неї думаю. І задала питання:
– А звідки ти знаєш, чому твоя дочка захворіла? Вона сиділа в під’їзді на холодному бетоні невідомо скільки часу. Хто її там залишив, не знаєш? Таких як ти – треба прав батьківських позбавляти!
Я зателефонувала мамі – вона педіатр, порадилася, що робити. Мама сказала – лікаря додому треба викликати. Чоловік подзвонив сестрі, наполіг на виклику лікаря. Чоловік, на моє прохання, пообіцяв сестрі купити і ввечері привезти ліки, які призначить лікар.
А то у Каті грошей вічно немає, вона дочка мало не подорожником лікує, адже на те, що лікарі виписують – грошей у неї немає. Зрештою, дитина не винна, що у неї така мама.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
