— Соломіє, чому ти дивишся на це фото так, ніби побачила там привида? — запитала я, помітивши, як зблідла моя подруга. Одна випадкова весільна світлина витягнула на світло таємницю мого чоловіка, яка сорок років руйнувала життя сусідки.
Я завжди вважала, що наше містечко — це місце, де кожен знає про сусіда все, від кольору фіранок до улюбленого сорту яблук. Ми з Соломією жили двері в двері майже тридцять років. Наші діти разом бігали на подвір’ї, ми обмінювалися рецептами пирогів і допомагали одна одній під час сезонних закруток. Я була впевнена, що між нами немає жодних таємниць. Але нещодавня подія змусила мене поглянути на наше минуле зовсім іншими очима.
Все почалося з того, що мій син нарешті одружився. Весілля було пишним, яскравим, з купою гостей і морем квітів. Коли професійний фотограф надіслав нам готові кадри, я була на сьомому небі від щастя. Мені так кортіло поділитися цією радістю, показати кожну деталь вбрання та щасливі очі молодят. Першою, до кого я завітала, була, звісно, Соломія.
Я взяла свій планшет, де були збережені всі цифрові копії, і постукала у знайомі двері. Соломія запросила мене на кухню. Ми сіли за стіл, я почала гортати фотографії, коментуючи кожну дрібницю.
— Подивися, Солю, яка сукня у невістки. Ми її три місяці обирали в столиці. А ось Володя, мій син, такий дорослий тут, такий схожий на свого батька у молодості.
Соломія мовчки розглядала знімки, посміхалася, але я помітила, що її руки трохи тремтять. Я списала це на вік, адже ми вже давно не молоді дівчата. Потім я згадала, що у мене в сумці лежить ще дещо цікаве — стара папка з чорно-білими фотографіями моєї власної юності, яку я випадково знайшла, коли наводила лад у комірчині.
— Слухай, я тут таке знайшла! Давай подивимося, якими ми були сорок років тому. Тут є кадри з нашого спільного відпочинку в Карпатах, пам’ятаєш?
Я витягла першу світлину. На ній ми з чоловіком стоїмо біля старого фонтану. Соломія раптом зблідла. Вона почала гортати далі, дуже швидко, ніби шукала щось конкретне або, навпаки, боялася щось знайти. Раптом вона зупинилася на фотографії, де була зображена велика компанія друзів на березі річки.
— Хто це там, у самому кутку? — тихо запитала вона, вказуючи на силует чоловіка, що стояв трохи осторонь від усіх.
— Це наш далекий знайомий, він тоді приїхав лише на один день. Чесно кажучи, я навіть імені його вже не згадаю. Якийсь заїжджий музикант, здається.
Соломія довго дивилася на цей знімок. Її обличчя стало кам’яним. Вона різко закрила папку і відсунула її від себе.
— Знаєш, мені щось недобре. Мабуть, тиск піднявся. Давай іншим разом додивимося.
Я розгубилася. Така різка зміна настрою була для неї нетиповою. Я зібрала свої речі, перепросила за турботу і пішла додому. Проте думка про її реакцію не давала мені спокою. Що вона побачила на тому фото? Чому її так зачепив той старий кадр?
Минуло кілька днів. Соломія не виходила на зв’язок, на мої дзвінки не відповідала. Я вирішила піти до неї знову, але цього разу без фотографій. Коли вона відчинила двері, я побачила, що вона виглядає дуже виснаженою.
— Солю, що сталося? Ти сама не своя після того вечора. Я чимось тебе образила?
Вона запросила мене увійти. У вітальні панував напівморок. Ми сіли на диван, і вона почала говорити голосом, який здавався мені чужим.
— Ти принесла те фото, і світ навколо мене ніби розсипався. Той чоловік на знімку… той музикант…
— Ти його впізнала?
— Я не просто його впізнала. Він був моїм першим справжнім коханням. Але це не головне.
Соломія замовкла, дивлячись у вікно. Я відчула, як холодок пробіг по спині.
— Він зник за кілька тижнів після того літа. Мені казали, що він просто поїхав і нікого не попередив. Я чекала на нього роками. А виявилося, що він був там, з вами, у тій компанії, де був і твій чоловік.
— Так, мій чоловік його знав, але вони ніколи не були близькими друзями. Принаймні, він так казав.
Соломія підвелася і дістала зі своєї шафи стару пожовклу записку.
— Я знайшла це у поштовій скриньці сорок років тому. Там було написано, що він мене не любить і просить не шукати. Я вірила в це все життя. Вірила, що він мене зрадив.
— І що тепер змінилося?
— Подивися на дату того фото, яке ти принесла. Це було через тиждень після того, як я отримала ту записку. На фото він виглядає так, ніби він шукає когось у натовпі. Він не виглядає як людина, яка хоче втекти.
Я почала згадувати деталі того дня в Карпатах. Дійсно, мій чоловік тоді поводився трохи дивно, він постійно намагався тримати того музиканта подалі від нас. Але я тоді думала, що це просто чоловічі розмови.
— Солю, ти хочеш сказати, що хтось навмисно розлучив вас?
— Я впевнена в цьому тепер. І я підозрюю, що твій чоловік знав правду. Він завжди недолюблював його, пам’ятаєш? Він казав, що такі люди ненадійні.
Мені стало ніяково. Мій чоловік, якого вже кілька років як не стало, завжди здавався мені взірцем чесності. Але зараз, дивлячись на заплакану подругу, я зрозуміла, що кожна історія має свій зворотний бік.
— Я не знаю, що сказати. Якщо це правда, то це дуже сумно. Але чому ти мовчала всі ці роки?
— Бо я боялася правди. Я воліла думати, що він підла людина, ніж знати, що моє життя могло скластися зовсім інакше через чиюсь заздрість чи втручання.
Ми сиділи в тиші довгий час. Весільні фотографії мого сина, якими я так хотіла похвалитися, тепер здавалися чимось неважливим порівняно з цією старою драмою, що розгорнулася на моїх очах.
— Що ти збираєшся робити тепер? — запитала я тихо.
— Нічого. Минуле не повернеш. Його вже давно немає в живих, я дізналася про це через спільних знайомих пізніше. Але те, що я жила в обмані стільки років, завдає мені болю більше, ніж сама розлука.
ми розійшлися з важким серцем. Сонячний день більше не здавався таким яскравим. Я повернулася додому і знову відкрила ту стару папку. Я дивилася на те фото і намагалася розгледіти в очах того чоловіка правду. Чи справді мій чоловік приклав руку до їхнього розриву? Чи це було просто збігом обставин, який Соломія інтерпретувала по-своєму?
Ця історія навчила мене того, що іноді краще не ворушити старі архіви. Радість від сьогодення може бути миттєво зруйнована тінню минулого, про яке ми нічого не знали. Тепер наші стосунки з Соломією стали іншими. Між нами з’явилася стіна з недомовок і невидимих звинувачень. Вона більше не заходить на каву, а я не наважуюся кликати її, боячись знову викликати ці болючі спогади.
Наше спільне минуле виявилося не таким прозорим, як я гадала. І кожен знімок у моєму альбомі тепер здається мені загадкою, яку я не впевнена, що хочу розгадувати.
— Невже ти справді знав про них? — запитала я в порожнечу, дивлячись на портрет чоловіка на стіні.
Відповіді не було. Лише тиша старої квартири і шелест сторінок альбому.
Як ви вважаєте, чи варто розкривати таємниці минулого, якщо вони можуть зруйнувати спокій у теперішньому часі? Чи краще залишити все як є і жити далі в невідомості?
Напишіть свою думку в коментарях, для мене це надзвичайно важливо. Будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю історію побачило якнайбільше людей. Що б ви зробили на моєму місці?
