Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках горнятко кави, коли почула, як грюкнули двері. Це була Марія Степанівна, моя свекруха. Вона увійшла з виглядом, ніби щойно виграла суперечку з сусідкою, і одразу почала оглядати нашу квартиру, наче ревізор. Її погляд зупинився на кошику з білизною, який я ще не встигла розібрати.
— Соломіє, — почала свекруха, поправляючи хустку на голові, — ти бачила, який у вас безлад? Це ж не дім, а якийсь склад! Іване, ти що, не бачиш, як твоя дружина господарює?
Я стиснула горнятко міцніше, намагаючись не видати роздратування. Іван, мій чоловік, саме чистив картоплю для вечері, яку ми планували готувати разом. Він підняв очі й усміхнувся, намагаючись розрядити атмосферу.
— Мамо, у нас усе під контролем. Ми з Соломією обидва працюємо, часу на ідеальний порядок не завжди вистачає. Але живемо ж, і нам добре.
Марія Степанівна фиркнула, склавши руки.
— Добре? Іване, ти серйозно? Жінка має тримати дім у чистоті, готувати борщ, пекти пиріжки. А ти, Соломіє, що? Цілий день у своїй конторі, а вдома — ні вечері, ні порядку. Як ти собі уявляєш материнство з таким підходом?
Я відчула, як у середині закипає гнів, але змовчала. Це був не перший раз, коли свекруха натякала, що я — не “справжня” жінка. Вона вважала, що моє місце — на кухні, біля плити, а не в офісі чи на нарадах. Але я не збиралася виправдовуватися. У мене були свої плани, і вони не включали щоденне миття підлоги чи ліплення вареників.
Мені 29, і я вийшла заміж за Івана три роки тому. Ми живемо в Івано-Франківську, у затишній двокімнатній квартирі, яку взяли в іпотеку. Іван працює інженером на місцевому заводі, а я — маркетолог у великій компанії, що займається експортом карпатських трав.
Моя робота — це не просто заробіток, це моя любов. Я люблю створювати стратегії, працювати з клієнтами, їздити на конференції. Іван підтримує мене, і ми ділимо хатні справи порівну. Але Марія Степанівна цього не розуміє. Для неї я — неправильна невістка, яка не відповідає її уявленням про “ідеальну дружину”.
Коли я слухала розповіді подруг про їхніх свекрух, мені ставало гірко. Моя подруга Олена розповідала, як її свекруха, Галина Петрівна, пече для них пироги і навіть в’яже шкарпетки для внуків. Наталя хвалилася, що її свекруха стала їй другою мамою, завжди готова вислухати й порадити.
А Катя жартувала, що її свекруха — її найкращий адвокат у сімейних дискусіях. Я слухала їх і думала: “Чому мені так не пощастило?” Марія Степанівна ніколи не приховувала, що я їй не до вподоби. Вона не казала цього прямо, але її натяки були гостріші за ніж.
Одного разу, коли вона прийшла до нас без попередження, я саме повернулася з роботи. Був п’ятничний вечір, і я мріяла про келих червоненького та серіал. Але Марія Степанівна одразу почала свій огляд.
— Соломіє, ти бачила, що в тебе на кухні? Тарілки в мийці, а на столі — крихти! Це ж не по-людськи! — вона зітхнула так, ніби я зганьбила весь їхній рід.
— Маріє Степанівно, — відповіла я якомога спокійніше, — ми з Іваном прибираємо, коли є час. У нас усе гаразд, не переживайте.
— Гаразд? — вона підняла брови. — У мої часи жінка знала, що її місце — вдома. Готувати, прибирати, дбати про сім’ю. А ви, молодь, тільки кар’єру ганяєте. Що ти робитимеш, коли діти з’являться? Хто їх виховуватиме, якщо ти вічно на роботі?
Іван, який щойно зайшов із балкона, де поливав квіти, спробував заступитися.
— Мамо, ми з Соломією живемо так, як нам зручно. І нам подобається. Ти ж знаєш, що я вмію готувати, і ми справляємося.
— Ой, Іване, — вона похитала головою. — Ти ж чоловік, твоя справа — заробляти. А Соломія має дбати про дім. Інакше що це за сім’я?
Я проковтнула відповідь, яка крутилася на язиці. Сперечатися з Марією Степанівною було марно — вона жила у своєму світі, де жінка мала бути берегинею домашнього вогнища, а чоловік — годувальником. Але я не збиралася змінювати своє життя, щоб догодити їй. Я хочу бути собою — Соломією, яка любить свою роботу, подорожі, книги і не мріє про щоденне стояння біля плити.
Мені подобається моє життя. Я не хочу залежати від Івана, хоча він заробляє достатньо, щоб ми могли жити комфортно. Але я бачила, що буває з жінками, які присвячують себе лише сім’ї. Моя тітка Оксана все життя була домогосподаркою, а коли її чоловік пішов до іншої, вона залишилася без роботи, без навичок і без впевненості в собі. Я не хочу такої долі. Я хочу бути фінансово незалежною, мати свої мрії і досягати їх. Іван це розуміє. Ми разом ходимо в гори, плануємо подорожі, ділимо хатні справи. У нас є робот-пилосос, доставка їжі, і ми не бачимо сенсу витрачати години на прибирання, коли можна провести цей час разом.
Але Марія Степанівна не втомлювалася нагадувати, що я “не така”. Її зауваження були як голки — не боляче, але постійно дратують. Я намагалася не звертати уваги, але всередині накопичувалася образа. Я не конфліктна, але й не з тих, хто вічно терпітиме. І останньою краплею став мій 30-й день народження.
Я ніколи не влаштовувала гучних святкувань. Зазвичай ми з Іваном запрошували батьків, кількох друзів, замовляли піцу чи суші, пили каву й сміялися до півночі. Цього року мої батьки були у відпустці на Закарпатті, тож гості обмежилися Марією Степанівною та її чоловіком, Тарасом Івановичем. Я замовила вечерю в улюбленому ресторані — запечену форель, салати, канапки. Знала, що свекруха знову скривиться, бо “не домашнє”, але мені було байдуже. Я не люблю готувати, і це не секрет.
Вони прийшли рівно о сьомій, як завжди пунктуальні. Марія Степанівна вручила мені пакунок, загорнутий у яскравий папір, і ще одну коробку, більшу.
— Соломіє, вітаю, — сказала вона з натягнутою усмішкою. — Це тобі. Практичні подарунки, думаю, тобі знадобляться.
— Дякую, Маріє Степанівно, — відповіла я, хоча в її тоні було щось, що змусило мене насторожитися.
— Відкрий, не соромся! — вона підбадьорливо махнула рукою.
Я розгорнула перший пакунок. Усередині була кулінарна книга — “Традиційні українські страви”. Я здивовано подивилася на неї, але стрималася. Другий подарунок був у великій коробці. Я розірвала папір і побачила… швабру. Нову, блискучу, з відром, яке Тарас Іванович уже ніс із машини.
— Це щоб у вас нарешті був порядок, — сказала Марія Степанівна, задоволено усміхаючись. — А книга навчить, як готувати справжній борщ. Ти ж хочеш бути доброю господинею, правда?
Я відчула, як обличчя палає. Іван стояв поруч, і я бачила, як він стиснув губи, готовий щось сказати. Але цього разу я не дала йому. Це була моя битва.
— Маріє Степанівно, — почала я, намагаючись говорити спокійно, — дякую за подарунки, але я їх не прийму. Мені не потрібні ні швабра, ні книга. І знаєте, мені здається, що це не подарунки, а спосіб сказати, що я не відповідаю вашим уявленням про “хорошу дружину”.
Вона здивовано кліпнула, явно не очікуючи такої реакції.
— Соломіє, що ти таке кажеш? Я лише хочу допомогти!
— Допомогти? — я підвищила голос, але тримала себе в руках. — Ви постійно натякаєте, що я погана господиня, що я не така, якою має бути жінка. Але я не хочу бути такою, як ви уявляєте! Я люблю свою роботу, своє життя, і Іван мене підтримує. Якщо вам це не подобається, це ваші проблеми, а не мої. І, будь ласка, не використовуйте мій день народження, щоб мене ображати.
Марія Степанівна застигла, її обличчя стало схожим на маску. Тарас Іванович ніяково кашлянув, бурмочучи щось про “не те мав на увазі”. Іван поклав руку мені на плече й тихо сказав:
— Соломіє, я з тобою.
Свекруха мовчки зібрала свої подарунки й пішла до дверей. Тарас Іванович вибачився за неї й поспішив слідом. Двері грюкнули, і в квартирі запала тиша.
— Ти була неймовірна, — сказав Іван, обіймаючи мене. — Давно треба було це сказати.
— Мабуть, — відповіла я, відчуваючи, як напруга повільно відпускає. — Але я не впевнена, що це щось змінить.
Після того вечора Марія Степанівна більше не робила зауважень про мій спосіб життя. Вона стала рідше приходити, а коли з’являлася, трималася стримано. Чи змінилася її думка? Я сумніваюся. Мабуть, вона просто вирішила, що зі мною краще не сперечатися. Мені цього достатньо, але іноді я думаю: що буде далі? Чи зможемо ми колись порозумітися, чи наші світи назавжди залишаться різними?
А ви як думаєте? Чи можливо знайти спільну мову з людиною, яка живе у зовсім іншій реальності, чи краще просто тримати дистанцію?
