fbpx
життєві історії
Сонечко серпневе заглядало у вікно пологової палати, а там… Воно і відсмикнуло свої промінці – зажурилося. Катруся схилилася, дивилася у пронизливо-сірі, довірливо-безмежні оченята… «Не можу я інакше, крихітко… Ярику ми не потрібні, а сама я… не зможу з тобою…» – шепотіла, намагаючись ковтнути солоний клубок. Підписала, наче в тумані, потрібні папери. А через два місяці до неї в гуртожиток заявився Ярослав

Сонечко серпневе заглядало у вікно пологової палати, а там… Воно і відсмикнуло свої промінці – зажурилося. Катруся схилилася, дивилася у пронизливо-сірі, довірливо-безмежні оченята… «Не можу я інакше, крихітко… Ярику ми не потрібні, а сама я… не зможу з тобою…» – шепотіла, намагаючись ковтнути солоний клубок. Підписала, наче в тумані, потрібні папери. А через два місяці до неї в гуртожиток заявився Ярослав…

Свого Ярика Катя зустріла тут, в обласному центрі, на другому курсі університету.

Відмовляла наполегливого хлопця від себе:

– Ярославчику, ми не пара, твої мене не приймуть ніколи. Я сільська, бідна, а ти – син власника цементного заводу, поїдеш он закінчувати навчання за кордон, в тебе велике майбутнє, і дівчину тобі треба під стать…

– Зате ти в мене розумна яка, і гарна, і лише моя… Кохана… – вперто шепотів у відповідь Ярик.

Що тільки Ярикова – правда, нікого не знала раніше. І розумна – також правда. Катя зростала в родині, де крім неї було ще троє, в родині простій і бідній, але батьки пнулися, щоб дати дітям все необхідне.

А Катя радувала: вчилася добре, на гульки не бігала, хлопців, що вилися в старших класах коло неї, не підпускала. Закінчила школу з золотою медаллю, сама до обласного вишу вступила. Гордість мамина і татова, гордість села!

А тут – Ярослав. І пропала. Навчання – на другий план. Бо на першому – вечори біля Дніпра, пахощі акацій і бузку, і зорі, зорі, зорі… Тільки його, Ярикова.

«Ярикова я, тільки Ярикова», – як же любила шепотіти-промовляти-думати ці слова, які вони магічні, запаморочливо солодкі…

Але розумною голівонькою розуміла: вона-то Ярикова, а от Ярик – навряд чи для неї…

Коли Катруся сказала тоді на лавці, притулившись до коханого, що сталося диво-дивне – Ярик збліднів з лиця. Плечі, красиві і сильні, опустилися, немов на них тягар який скинули раптово. І вона все зрозуміла.

– Проведи мене до гуртожитку… – тільки й змогла промурмотіти.

– Я дам гроші, все допоможу зробити, підтримаю, – заговорив швидко Ярик. – Рано ще, зрозумій! Ми разом крізь це пройдемо! Я довчуся в Європі, піду до батька на завод, чи моє власне підприємство з батьком відкриємо – а потім все в нас буде!

Слова-стусани.

«Нас не буде, не-мій Ярику, нас… НЕ-бу-де», – відбивали в голові кроки.

До кінця другого курсу Катруся змогла за просторими сукнями і светрами приховати свою таємницю.

А сама все думала-думала… Куди? До батьків?.. Де ще двоє менших за неї і старшв сестра не заміжня? Розчарувати маму з татом, покинути навчання, сісти їм на голову? Звалити на них турботу про себе й немовля? Де там та робота в селі… Лишитися в місті? Йти тут на роботу? Куди з малятком? Як вона тут сама?

Куди – не кинься – глухі кути, стіни, стіни…

Не їздила все літо додому, дзвонила батькам: все в мене добре, тільки дуже зайнята, працюю на кафедрі…

В кінці літа, серпневого раннього ранку Катерина стала мамою.

Сонечко світанкове заглядало у вікно пологової палати, а там… Воно і відсмикнуло свої промінці – зажурилося.

Катруся схилилася, дивилася у пронизливо-сірі, довірливо-безмежні оченята…

«Не можу я інакше, крихітко… Ярику ми не потрібні, а сама я… не зможу з тобою…» – шепотіла, намагаючись ковтнути солоний клубок.

Підписала, наче в тумані, потрібні папери. Повернулася у вересні до навчання.

А через два місяці до неї в гуртожиток заявився Ярослав. Не попередив.

Катя побачила його на першому поверсі, у холі – кинулася назад на сходи, до кімнати. Наздогнав.

– Катю, Катрусю…Йолоп я, дурний… Зовсім дурний… Нічого не розумів… За цей час усвідомив – не можу без вас, без тебе… Не хочу в Європу, нічого не хочу! Тільки вас!.. Тебе! Ти ж – моя! Тільки – моя!

Катерина пручалася, відвертала обличчя, а він стискав в обіймах, цілував, цілував… Так рідно пахнув… Так… по її. Бо вона ж – лише Ярикова…

Жовтень шурхотів під ногами кленовим золотом. В обох – схилені голови, роздивляються мурах, що по листю – туди-сюди…

– Як же ми його знайдемо? В пологовому сказали – всиновлений. А вони не мають права таємницю всиновлення розголошувати…

– Є вихід. Один єдиний. Батько, – насупив вперто брови Ярик.

Ох і не просто була та його розмова з батьком! Але Ярослав вирішив твердо: Катя – простила, решта – дрібниці, він не відступиться більше, не зрадить тих, кого любить понад усе… Себе не зрадить. Не схоче батько підтримувати, прожене – хай так і буде, самі справляться.

Ярослав у батька з матір’ю – один. Ну, не виправдав всіх батькових сподівань, що ж. Це життя, і не таке в ньому зустрічав Леонід Пилипович.

А в душі, почувши все від Ярослава як на сповіді, – в душі пишався сином.

Для Леоніда Пилиповича домовитися з завідувачкою полового не склало великої проблеми. Подвір’я закладу, де малюки на світ Божий з’являються, он яке стареньке – давно оновити треба.

А вже до родини, в яку потрапив їх син, Катруся з Ярославом самі пішли.

Майже ще діти – по свою дитину.

Стільки сліз пролилося того дня… Жіночих і навіть чоловічих.

Тільки малесенький Богданчик не розумів, чого це дорослі нюні розпустили, бо ж зазвичай – то його, Богданчикова, справа.

Сонечко жовтневе і сюди зазирнуло – і не відсмикнуло промінці. Посміхнулося.

«Ох, діти, діти», – торкається осіннім теплом обличь Катрусі і Ярослава, щічок малого, що мирно сопить у візочку.

А вони не помічають. Щасливі. Милуються Богданчиком, повертаючись з парку до квартири – весільного подарунка від Леоніда Пилиповича.

А на вихідних у Катине село гайнуть – інших дідуся і бабусю з онуком знайомити.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, inlviv.in.ua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook