Сонечко серпневе заглядало у вікно пологової палати, а там… Воно і відсмикнуло свої промінці – зажурилося. Катруся схилилася, дивилася у пронизливо-сірі, довірливо-безмежні оченята… «Не можу я інакше, крихітко… Ярику ми не потрібні, а сама я… не зможу з тобою…» – шепотіла, намагаючись ковтнути солоний клубок. Підписала, наче в тумані, потрібні папери. А через два місяці до неї в гуртожиток заявився Ярослав…
Свого Ярика Катя зустріла тут, в обласному центрі, на другому курсі університету.
Відмовляла наполегливого хлопця від себе:
– Ярославчику, ми не пара, твої мене не приймуть ніколи. Я сільська, бідна, а ти – син власника цементного заводу, поїдеш он закінчувати навчання за кордон, в тебе велике майбутнє, і дівчину тобі треба під стать…
– Зате ти в мене розумна яка, і гарна, і лише моя… Кохана… – вперто шепотів у відповідь Ярик.
Що тільки Ярикова – правда, нікого не знала раніше. І розумна – також правда. Катя зростала в родині, де крім неї було ще троє, в родині простій і бідній, але батьки пнулися, щоб дати дітям все необхідне.
А Катя радувала: вчилася добре, на гульки не бігала, хлопців, що вилися в старших класах коло неї, не підпускала. Закінчила школу з золотою медаллю, сама до обласного вишу вступила. Гордість мамина і татова, гордість села!
А тут – Ярослав. І пропала. Навчання – на другий план. Бо на першому – вечори біля Дніпра, пахощі акацій і бузку, і зорі, зорі, зорі… Тільки його, Ярикова.
«Ярикова я, тільки Ярикова», – як же любила шепотіти-промовляти-думати ці слова, які вони магічні, запаморочливо солодкі…
Але розумною голівонькою розуміла: вона-то Ярикова, а от Ярик – навряд чи для неї…
Коли Катруся сказала тоді на лавці, притулившись до коханого, що сталося диво-дивне – Ярик збліднів з лиця. Плечі, красиві і сильні, опустилися, немов на них тягар який скинули раптово. І вона все зрозуміла.
– Проведи мене до гуртожитку… – тільки й змогла промурмотіти.
– Я дам гроші, все допоможу зробити, підтримаю, – заговорив швидко Ярик. – Рано ще, зрозумій! Ми разом крізь це пройдемо! Я довчуся в Європі, піду до батька на завод, чи моє власне підприємство з батьком відкриємо – а потім все в нас буде!
Слова-стусани.
«Нас не буде, не-мій Ярику, нас… НЕ-бу-де», – відбивали в голові кроки.
До кінця другого курсу Катруся змогла за просторими сукнями і светрами приховати свою таємницю.
А сама все думала-думала… Куди? До батьків?.. Де ще двоє менших за неї і старшв сестра не заміжня? Розчарувати маму з татом, покинути навчання, сісти їм на голову? Звалити на них турботу про себе й немовля? Де там та робота в селі… Лишитися в місті? Йти тут на роботу? Куди з малятком? Як вона тут сама?
Куди – не кинься – глухі кути, стіни, стіни…
Не їздила все літо додому, дзвонила батькам: все в мене добре, тільки дуже зайнята, працюю на кафедрі…
В кінці літа, серпневого раннього ранку Катерина стала мамою.
Сонечко світанкове заглядало у вікно пологової палати, а там… Воно і відсмикнуло свої промінці – зажурилося.
Катруся схилилася, дивилася у пронизливо-сірі, довірливо-безмежні оченята…
«Не можу я інакше, крихітко… Ярику ми не потрібні, а сама я… не зможу з тобою…» – шепотіла, намагаючись ковтнути солоний клубок.
Підписала, наче в тумані, потрібні папери. Повернулася у вересні до навчання.
А через два місяці до неї в гуртожиток заявився Ярослав. Не попередив.
Катя побачила його на першому поверсі, у холі – кинулася назад на сходи, до кімнати. Наздогнав.
– Катю, Катрусю…Йолоп я, дурний… Зовсім дурний… Нічого не розумів… За цей час усвідомив – не можу без вас, без тебе… Не хочу в Європу, нічого не хочу! Тільки вас!.. Тебе! Ти ж – моя! Тільки – моя!
Катерина пручалася, відвертала обличчя, а він стискав в обіймах, цілував, цілував… Так рідно пахнув… Так… по її. Бо вона ж – лише Ярикова…
Жовтень шурхотів під ногами кленовим золотом. В обох – схилені голови, роздивляються мурах, що по листю – туди-сюди…
– Як же ми його знайдемо? В пологовому сказали – всиновлений. А вони не мають права таємницю всиновлення розголошувати…
– Є вихід. Один єдиний. Батько, – насупив вперто брови Ярик.
Ох і не просто була та його розмова з батьком! Але Ярослав вирішив твердо: Катя – простила, решта – дрібниці, він не відступиться більше, не зрадить тих, кого любить понад усе… Себе не зрадить. Не схоче батько підтримувати, прожене – хай так і буде, самі справляться.
Ярослав у батька з матір’ю – один. Ну, не виправдав всіх батькових сподівань, що ж. Це життя, і не таке в ньому зустрічав Леонід Пилипович.
А в душі, почувши все від Ярослава як на сповіді, – в душі пишався сином.
Для Леоніда Пилиповича домовитися з завідувачкою полового не склало великої проблеми. Подвір’я закладу, де малюки на світ Божий з’являються, он яке стареньке – давно оновити треба.
А вже до родини, в яку потрапив їх син, Катруся з Ярославом самі пішли.
Майже ще діти – по свою дитину.
Стільки сліз пролилося того дня… Жіночих і навіть чоловічих.
Тільки малесенький Богданчик не розумів, чого це дорослі нюні розпустили, бо ж зазвичай – то його, Богданчикова, справа.
Сонечко жовтневе і сюди зазирнуло – і не відсмикнуло промінці. Посміхнулося.
«Ох, діти, діти», – торкається осіннім теплом обличь Катрусі і Ярослава, щічок малого, що мирно сопить у візочку.
А вони не помічають. Щасливі. Милуються Богданчиком, повертаючись з парку до квартири – весільного подарунка від Леоніда Пилиповича.
А на вихідних у Катине село гайнуть – інших дідуся і бабусю з онуком знайомити.
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, inlviv.in.ua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
