Соромиться треба бути у нещасному шлюбі! А виходити заміж кілька разів і шукати саме своє щастя – це нормально.
Мені 52 роки, звуть Марта, я киянка. Зараз я не перебуваю ні у яких стосунках. Вирішила трохи відпочити від чоловіків та приділити час тільки собі. А що, адже не лише на чоловіках світ клином зійшовся!
Соромиться треба бути у нещасному шлюбі! А виходити заміж кілька разів це нормально.
Мені пощастило аж чотири рази вийти заміж з великого кохання. Потім, звичайно, я розлучалася, перша завжди подавала на розлучення.
Проте з кожним чоловіком я була щаслива. Ну а потім наставав етап, коли щось не влаштовувало одне одного, почуття пропадали. Ну, а навіщо бути в таких стосунках? Ось я і розходилася, щоб дати чоловікові зустріти своє кохання і собі дати шанс на нове щастя теж.
Соромиться треба бути у нещасному шлюбі! А виходити заміж кілька разів це нормально – я так вважаю.
Жінки з мого оточення, мама і подруги мене не розуміють. Усі роками тримаються за штани своїх чоловіків, постійно прогинаються під них та їхні забаганки, терплять, змиряються. Не в однієї знайомої чоловік зраджує, скаче у гречку регулярно, а вони терплять, адже все ж таки в сім’ю повернеться і соромно розлучатися.
Та яка різниця соромно чи ні, якщо тобі погано? Як можна дозволити чоловікові так ставиться до себе? Я не розумію цього. Жінки настільки прогнулися під чоловіків, що вже далі просто нікуди. Зрозуміло, що чоловіки витворятимуть всяке різне дамам своїм, адже вони знають, що ті всі терпітимуть.
Так і життя минає, а щастя жіночого так і не бачили такі жінки, тільки сльози та біль. Існування якесь, а не життя.
Я ніколи не дозволяла чоловікам ставитися до мене так, як мені не подобалося. Завжди вважала себе королевою, тому мене возили на курорти, дарували квіти, ніколи не зраджували і не говорили поганих слів. Я так себе поставила.
Проте інші мої знайомі жінки вважають, що я самотня та нещасна. так от кажу усім: я не самотня, я жінка, яка може приділити час собі коханій, можу любити себе та поважати.
А що можете ви, живучи з істотами на ім’я “чоловіки”, які все, що можуть – чухати п’яту точку і бігти під чергову спідницю, якщо ви йому слово криве сказали? Га?
Ні, даруйте, я щаслива своїм вибором – бути самодостатньою, нікого не примушувати любити себе й самій не терпіти неповагу до себе. Я тільки за здорові стосунки, що дарують радість, інакших мені зовсім не треба!
Рада, що найближча моя жінка – моя донечка Маргарита підтримує мене і розуміє, хоча сама обрала інший шлях – вона поки що щаслива з одним чоловіком, у них з зятем троє діток, моїх дорогоцінних і коханих онуків. І я теж поважаю її вибір – кожному своє.
Всім миру, добра і гармонії у першу чергу з собою!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
Недавні записи
- Свати наші з села на Хмельниччині, і вже пів року з того часу, як виїхали з Харківщини, ми живемо у них, зять в обласному, а дочка з дітьми в Празі. Люди вони хороші, чистоплотні, працьовиті. Але те, що відбувається у них за столом, ні на яку голову не налазить. Я не в осуд, просто цікаво, чи є де ще таке
- Мені 36, у мене не має власних дітей, але маю двох племінників і трьох похресників. Та на батьківщині в Україні у мене є коханий, який на фронті, а я з лютого гарую в Італії, не сиджу на допомозі для переселенців. Та все зароблене йде рідним в Україні. 100 тисяч гривень не отримує
- Орест натякнув, що на мій ювілей він планує зробити незабутнє свято, і що мені все сподобається. Все було добре до того часу, поки я не знайшла каблучку в оксамитовій коробочці на його полиці в шафі. В мене ступор. Якщо я скажу “так”, то піду проти себе, якщо відмовлю – зроблю Оресту боляче. Я кохаю його, та є одне чималеньке “але”
- Ми і жити стали в одній моїй хаті з Оксаною, доглядати наших Ярославовичів маленьких, допомагати одна одній. Разом ходимо до Ярика. А в свій будинок Оксана багатодітну родину з Донеччини пустила. В селі тільки на нас з подивами дивляться, хто як. – Відчини, – одне слово, яке сказав Ярослав
- Я з таким нетерпінням чекала повернення молодшої дочки з трьома моїми онуками в Київ! Пів року Люба з дітьми провела у старшої сестри в Барселоні і ось нарешті вирішила додому. Але краще б я взагалі не їздила по них на вокзал! На дочку дивитися не можу. Вірі і Гільєрмо Бог діток не дав