Коли полинув на небеса мій батько, я не плакала. Сльози давно закінчилися ще в ті роки, коли він забував, що в нього є дочка. Але після нього залишилося те, що тепер треба було ділити. Квартира в Києві. На Печерську. Здавалось би — мрія, а не спадок.
А насправді — суцільна неприємність.
— Ну що, будемо збиратися на розподіл спадщини? — сказав по телефону брат від першої дружини батька. — Не затягуй, у нас уже є покупець.
— Покупець? — я навіть не знала, що вже щось вирішили. — Але ж ще нічого не оформлено.
— Ну, ти ж усе одно нічого робити не будеш, як завжди. Ми вже обговорили з адвокатом.
Я сіла. Руки тремтіли. Я згадала, як тягала батька по лікарях, коли всі «інші діти» були зайняті. Як давала гроші на ліки, на доглядальницю. Як залишалась із ним у лікарні ночами, хоча він ніколи не був до мене особливо ласкавим.
І ось тепер моєї думки ніхто не питає.
— А хто, власне, «ми»? — спитала я, хоч і знала відповідь.
— Я, Микола, ще Марина. Ну і ти, якщо хочеш приєднатися, — сказав байдуже.
Микола — ще один син від другої жінки батька. Марина — донька від третьої. Виходить, я — наймолодша, хоч уже давно доросла.
Але вся родина сприймає мене як зайву. Як помилку, яку батько допустив на старості літ.
— Я хочу все чесно. За законом, — відповіла я.
— Ну тоді чекай суду. Ми подамо на встановлення часток. А ти, до речі, десь в Україні зараз?
— Ні, я в Італії. Але це нічого не міняє.
— Міняє. Ти не зможеш бути на всіх засіданнях. А нам це тільки на руку.
Я поклала слухавку. Дихати було важко. У горлі стояв клубок. Я поїхала з країни частково й тому, що там мене ніхто не тримав.
Ні батько, який завжди більше любив своїх інших дітей. Ні сестра, яка тільки дзвонить, коли їй щось треба. І мама, яка змирилася з усім і ніколи не вставала на мій бік.
Минуло кілька тижнів. Я повернулася до Києва, бо мене викликали на перше судове засідання. У залі сиділи вони — мої «рідні».
Говорили про квадратні метри, ціни, ремонт. Ніби ми не про батькову квартиру, а про якийсь шмат бетону на базарі. Після засідання я підійшла до Миколи:
— Ти ж знаєш, що я доглядала батька. Мені нічого не належить? Він засміявся:
— То твої проблеми, що ти це робила. Батько залишив заповіт на всіх. Ніхто не просив тебе бути героїнею.
Я поверталася додому через той самий район, де стояла та сама квартира. Вікна темні, як і спогади. Я колись уявляла, що вона буде мені на щастя. Що, може, в ній житиме моя дочка, або приїжджатиму туди на свята.
А тепер — я не хочу туди навіть заходити. Від неї віє холодом, образами, несправедливістю. Найгірше — не те, що вони мене «обійшли». Найгірше — що я дозволила їм знову змусити мене почуватись непотрібною.
Я ніби повернулася в дитинство, коли чекала, що тато приїде на мій день народження. А він не приїжджав.
Подруга сказала:
— Та продайте ту квартиру. Візьми свою частину й забудь. Почни все з нуля. Хіба воно того варте?
Але мені так сумно. Не через стіни. А через те, що знову довели: я тут ніхто. І що ж, знову ковтнути, знову змовчати? Чи варто мені боротися за цю квартиру? За свою частку, за принцип, за себе?
Чи краще відпустити і забути, навіть якщо це здається несправедливим? Як би ви вчинили на моєму місці? дуже дякую за підтримку і поради.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
