fbpx
життєві історії
Спершу моя соцсторінка рясніла то новими УЗД, то розповідями про моє самопочуття, то скриншотами з календарів розвитку. Потім мені стало не по собі

Якийсь період часу я любила дітей. Няньчилась з сином подруги при кожному зручному випадку. Навіть заздрила їй. А потім народила інша подруга, потім ще одна і ще. Чомусь всі діставали мене питаннями: а коли ж у вас поповнення? Я ж зовсім не поспішала.

Мені і без дітей було добре з чоловіком, хоча, звичайно, не раз прокручувала в голові картинки з діточками в колі великої родини. Але не наважувалася. Так і продовжувала ходити в гості няньчиться з чужими.

Поступово стали дратувати вічні розмови подруг, що мають дітей про пелюшки, сорочечки, підгузники, соплі і т. д. І з колись кращими подругами більше не знаходилося спільних тем, крім якихось спогадів.

Частенько я стала замислюватися про те, що теж хочу бути матусею, що це так класно бути при надії, всі ці відчуття, а потім передавати малюкові всі свої знання і вміння, намагатися зробити так, щоб він став краще, ніж ти. Красивенько одягати, годувати з пляшечки, гуляти в парку, збираючи листя.

Я щиро хотіла стати мамою і думала, що вже досить знаю про материнство і дітей. Поговорили про це з чоловіком. Все вийшло з першого разу. Я начебто була рада.

Моя соцсторінка рясніла то новими УЗД, то розповідями про моє самопочуття, то скриншотами з календарів розвитку. Спочатку була нудота, постійно хотілося плакати, чим я і займалася. Потім мені боялася цих ворушінь, мене аж пересмикувало від них, я моментально змінювалась в обличчі. Не знаю, як пояснити…

Не знайшла я в ній ні краплі того прекрасного, що мені так барвисто розписували подруги. Ближче до дати пологів стали дратувати діти. Всі без винятку. Особливо найменші і тупі. Так вийшло, що нам з чоловіком довелося жити у його батьків, де не так давно народила його сестра. О Боже!

Цей плач вдень і вночі, нудне скиглення, а як малюкові всі потурали! Бабусі й дідусі просто обожнювали цю цю дитину, яка всім цим користувалася і вимагала до себе весь час уваги.

Важкі перші 2 місяці. Були проблеми з годуванням, потім я застудилася, потім погано себе почувала і моя дочка, і без того вічно плаче.

Не залишалося часу ні на що. Я взагалі від себе не залежала.

Я ж дзвонила тим подругам, у яких вже не перша дитина, скаржачись на нове життя в пошуках відповіді, що ж такого хорошого в цих дітях ?! Всі як одна твердили, що у них перший місяць було так само і думки були такі ж, що навіщо я взагалі народила і все таке. Але потім нібито у всіх це проходило, і вони розуміли, які були дурeпи, що могли про таке подумати навіть!

Минали місяці, я показувала зразкову матусю при чоловікові, а як тільки він йшов – навіть і не наближалася до дитини. Вона плакала, а я тільки підходила, щоб глянути на неї. Я не знаю що зі мною. Я розумію, що так не повинно бути, але не можу впоратися з цим почуттям.

Я розумію, що з нею моє життя ніколи не буде колишнім, що це зовсім не те, чого я так хотіла. Що тепер я не проводжу час зі своїм чоловіком, що елементарно не можу з ним полежати з чоловіком, тому що вона постійно плаче і хоче уваги.

Господи, ці 4 стіни і цей постійний плач мене дратують! Я усвідомлюю, що погана мати, мені шкода своєї дитини, але я і справді не знайшла нічого хорошого в дітях.

Все життя нанівець.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

You cannot copy content of this page