Спеціально на сватанію з Чехії повернувся Ігор. Зустріч ми запланували на неділю, в цей день ще й якесь церковне свято було. Ну, думаю, все має минути гарно. Я накрила стіл. Всі страви сучасні, Улянка в інтернеті рецепти шукала. З першого погляду свекри нам дуже сподобалися, але це лише перше враження. Вони після дев’ятої поїхали, а я всю ніч не спала. Але ж і настирливі вони.
Нам із чоловіком ніколи й нічого не давалося легко. Одружилися ми, як стали повнолітніми, навчалися в університеті, карабкалися як тільки могли. Самі вихідці із села, у молодості дуже мріяли стати міськими.
Навіть взяли іпотеку на квартиру з появою доньки, щоби вже залишитися в місті. Але з роками вся метушня нам стала нудна, захотілося в рідні місця. До того, дочка вже виросла. Моя мама переписала на мене землю, і ми вирішили почати будівництво будинку. Планували, що збудуємо будинок і переїдемо туди жити. Дочці ж залишимо житло у місті.
У нашій країні зарплати такі собі, а тому заради мрії Ігор поїхав на заробітки в іншу країну, щоб ми змогли дім добудувати. Саме в цей час Улянка нам повідомила, що заміж виходитиме. Ігор повернувся на пару днів, щоб зустрітись зі сватами, обговорити все.
Я накрила шикарний стіл, чекала на гостей. Спочатку свати нам сподобалися. Спокійні, освічені люди. І тут сваха видала, мовляв, вони молодим подарують автівку, а ми маємо подарувати їм будинок у селі, який будуємо. Я спочатку здивувалася. До чого тут будинок. Я дочці говорила про квартиру.
Словом, розмова мало не до “бурі” дійшла. Сваха уперлася на своєму, ніби ми зобов’язані. Вони пішли додому, а я ще довго залишилася з неприємним осадом. Як можна щось вимагати від чужих людей? Скажіть мені, будь ласка?
Фото ілюстративне
