Спільних дітей у нас з Борисом не було. Та всю свою материнську любов я віддавала його нащадкам від попереднього шлюбу. Ще раніше я наполягала, щоб ми узаконили стосунки. – Тобі що, погано зі мною живеться?, – відповідав чоловік. Та одного дня Борис занедужав. Діти вже були дорослі, і мали свої сім’ї. Всю прощальну церемонію я взяла на себе. Та вже через деякий вони навідались і дали мені пару днів, щоб покинути будиночок.
Перше заміжжя тривало недовго і завершилося розлученням. Ірина повернулася до села до батьків, а Петро відразу ж став зустрічатися з іншою. Ірина знайшла роботу і не замислювалася про особисте життя. Вона була ще надто молодою, та й колишнього чоловіка дуже любила. Тож не поспішала йти оформлювати нові стосунки.
Минуло кілька років. Ірину підвищили. Вона знову переїхала до міста. Зустріла молодика на ім’я Борис, який працював з її групою. Незважаючи на те, що колега був старшим, він їй сподобався. За два тижні жінка зрозуміла, що в неї з’явилися почуття до Бориса. Ірина була під враженням від його розуму та мудрості.
На той час Ірині виповнилося 30 років, а Борису було 45 років. Борис запропонував пожити разом. Виявилось, що від попереднього шлюбу він виховує двох дітей. Ірина погодилася і швидко порозумілася з дітьми. Вона була щасливою, оскільки вирішила, що в неї нарешті з’явилася своя родина. Через п’ять років Ірина запропонувала оформити їхній шлюб, але Борис відповів:
– Навіщо тобі ці формальності? Чудово живемо і без штампу!
Ірина не наважилася наполягти на своєму. Відносини у них були добрими, так що не варто їх псувати через якийсь штамп. Її громадянський чоловік заробляв пристойно, любив її, поважав. Чого ще хотіти?
Так вони прожили 17 років. Спільних дітей в них так і не було. Подружжя зробило гарний ремонт, придбало новенький автомобіль і невелику дачу. Жили в достатку.
А ще за рік Борис занедужав. Щоб його витягнути з цього стану пішли усі гроші, роботу він втратив. Всі турботи та догляд за цивільним чоловіком були на Ірині. Вона не впала духом навіть коли він зліг.
Діти не приїжджали, а телефоном жартували, що він повинен скоріше видужати і жити ще довго. Але Ірина розуміла, що Борисові лишилося недовго. Через рік його не стало. Ірина сама організувала прощальну церемонію, а потім поїхала до їхнього будинку за містом. Однак її спокійне життя швидко закінчилося.
Приїхали діти і сказали, що вони все це успадкували, а в неї жодних прав немає.
– Тато записав усе на нас. Тепер ми вирішили, що спадок продамо. Живи, доки не знайдемо покупця, а потім поїдеш до себе назад. Навіщо тобі тут сидіти? Нам ніколи: діти, турботи.
Ірина не очікувала, що діти, яким вона присвятила своє життя, так з нею вчинять. Жінка була засмучена, але нічого не могла вдіяти. Їй нещодавно виповнилося 50 років, а вона одна, без дітей та власного житла.
Наступного дня вона поїхала до села до батьків. Там тепер і мешкає.
Невже дітям не соромно за таке ставлення? Вона замінила їм матір, виростила, дбала про них і про їхнього батька. Діти чудово знали, що все купувалося не лише за рахунок батька, а Ірина теж працювала. Але як тепер це довести?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
