Спочатку я довгі роки була у Франції заробітчанкою, яких тисячі. Дочка моя жила з моєю мамою, а я висилала їм гроші, утримувала їх усім забезпечувала.
І ось тепер настав такий час, коли мені сумно від того, що я збираюся писати, але мені нема з ким поділитися: сама я живу за кордоном, а сил більше мовчати немає.
І хоча зараз у мене все гаразд, питання з донькою їсть мене зсередини. Чому доросла тридцятирічна жінка досі очікує від матері фінансової підтримки та постійних подарунків? Чи можна використовувати людей у своїх корисливих цілях? Я ж її мати!
З одного боку, її можна трохи зрозуміти: все дитинство у Поліни була мама. Залишившись без чоловіка, я працювала напевно по 10-15 годин на день. Що вдієш, немає освіти, немає професії. Тож роздавати рекламки в центрі міста чи продавати морозиво на зупинці було для мене за свято, бувало й гірше.
Ще з дитинства я намагалася якось донести до Поліни, що світ влаштований не так, як пишуть у казках. Що ми повинні боротися, рости та розвиватися, самі щось робити й докладати зусиль, щоб чогось досягти. І тоді, якщо пощастить, все буде добре.
Такі речі, як дружба, стосунки всередині сім’ї та інші психологічні моменти, ми не обговорювали. Я вважала, що це зробить її слабкою. І я дуже помилилася.
Поліна рано почала зустрічатися із Вадимом. Він на 2 роки старший від дочки. Ще у 17 років дочка просила мене відпустити її жити з хлопцем. Але дозволити їй подібне я змогла тільки коли доньці виповнилося повних 18 років. Приблизно тоді в мене і з’явилася ідея виїхати за кордон. Там, можливо, знайду стабільний заробіток, а може, навіть зустріну рідну душу.
Так і вийшло, що юність дочки теж минула повз мене, бо поїхала на заробітки у Францію. Зате я змогла надсилати Поліні і своїй матері гроші. Працювати Поліна не хотіла, а прагнула закінчити професійні курси, щоб не гаяти час.
Минуло 5 років, і донька вийшла заміж. Весь цей час я допомагала їй фінансово. Вислала непогану суму як весільний подарунок.
На жаль, своїх курсів Поліна так і не закінчила і професію не здобула. Тож вона сиділа вдома. Зручно влаштувалася, визнаю. Але це єдина дочка. Хотілося допомогти їй.
Я ж потихеньку почала налагоджувати особисте життя. Ми зустрічалися з одним чоловіком, він українець за походженням, але ще його прабабуся переїхала у Францію свого часу. Жан місцевий, нормально заробляв. Але одружуватися не збирався, бо не зустрів своєї людини.
Я продовжувала працювати. Ми часто бачилися з моїм тоді ще другом. А дочка лише отримувала гроші від мене, ми практично не розмовляли. Але я думала, що їй мати зараз вже не потрібна: адже вона сама заміжня. Крім того, наші бесіди стали все частіше супроводжуватися фразою: “Не вистачає на життя, мамо, допоможи”.
А тепер ось я виходжу заміж. Так-так, лід рушив. Виявляється, навіть у моєму віці можна вийти заміж. У мене тепер є коханий чоловік, мій законний майбутній чоловік Жан. Я не працюю, тепер я домогосподарка, хоча так називати себе в мене язик не повертається: замовляємо клінінг та їжу з ресторанів. А зовсім поряд море, бо ми живемо на півдні Франції
Бажаєте знати реакцію моєї доньки? Вона ображається на мене за те, що я зібралася заміж за кордоном, лишитися жити тут. Бо, на її думку, я маю надто солодке життя і я «не знаю, яке це – існувати на середню зарплату». На зарплатню її чоловіка. Оскільки я, бачите, тепер купаюся в розкоші, а у них навіть автомобіля немає і в країні бойові дії.
Але в той же час, до мене їхати дочка не хоче, щоб у Франції жити й працювати, а хоче щоб я й надалі її утримувала,
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com