Мені 30 років. Я одружена, є донька. Справа в тому, що свекор подарував нашій доньці Мар’янці золоті сережки, але вони не дитячі, а дорослі, і їй вони ще завеликі. Я вирішила їх трохи сама поносити. Вони для мене якраз до речі були, оскільки у моїх сережок щось із застібкою трапилося, слабо тримає.
Я свої зняла та одягла сережки дочки. І ось одну я загубила, не знаю, як і де, але вдома нема, все перешукала вже.
Подзвонив чоловік увечері – він зарпаз захищає Україну – я йому сказала, що я загубила одну сережку. Він розсердився, мовляв, навіщо ти взагалі їх одягла. Але потім начебто заспокоївся. Я розмовляю з Васильком, кажу йому все, що на думку спаде, що я сумую за ним, адже ми з ним зараз за багато кілометрів один від одного. Він мене не слухає, питає про свого батька, як його самопочуття і все таке. Я відповідаю, що не знаю, мамі цього тижня тільки число скажуть, коли його на лікування покладуть.
Побалакали трохи про його батьків, і тут я йому хочу сказати про дочку, а він мене різко обриває, каже: «Ти мені всяку нісенітницю несеш, а мені ніколи».
І знаєте, ось тут мені стало прикро, що він взагалі подзвонив, тільки засмутив. Виходить, що розмова про дочку – це нісенітниця?
Потім я Васі кажу, що я про дочку хотіла розповісти, а він відповідає: потім. І на цьому вимкнув телефон.
Якось усе це мені дуже неприємно. Краще б не дзвонив зовсім. Моя вина тут є, я думаю, але я не знала, що так станеться. І що тепер?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
