fbpx

Стас мене чекав на коридорі. Я вийшла від лікаря, і попрямувала до нього. – Ну що? Кажи! Не зволікай! Я вже сам не свій, через цю невідомість, – а я йому така. – Та нічого поганого! Татом ти скоро станеш. – Насправді ми вже навіть не сподівалися, що Господь нам подарує спільних дітей. Що в мене, що в чоловіка, вже є онуки від попередніх стосунків, а тут на тобі, новина. Я повідомила дочці, а вона обурилася

Стас мене чекав на коридорі. Я вийшла від лікаря, і попрямувала до нього. – Ну що? Кажи! Не зволікай! Я вже сам не свій, через цю невідомість, – а я йому така. – Та нічого поганого! Татом ти скоро станеш. – Насправді ми вже навіть не сподівалися, що Господь нам подарує спільних дітей. Що в мене, що в чоловіка, вже є онуки від попередніх стосунків, а тут на тобі, новина. Я повідомила дочці, а вона обурилася.

Це мій другий шлюб. Живемо разом уже 20 років. Дуже хотіли спільну дитину, але ніяк не складалося. Останнім часом заспокоїлися і перестали думати про малюка. Раділи онукам. А тут я занедужала, лікар відправила на огляди: давно не проходила я цих процедур. Жіночий лікар мене трішки налякав і відправив на додаткове обстеження.

Пішла з великими очима в інший кабінет, а там лікар усміхається і каже: “Не хвилюйтеся! У вас буде малюк!” А на моніторі справді ворушилася дитина. Виявилося, що вже 26-й тиждень. Я втратила дар мови. Я навіть припустити такого не могла. Жила у звичайному ритмі, водила внучку на гуртки. Згадала, що перед тим, як все це сталося, навідувала сестру, що живе в Ізраїлі, мабуть, зміна клімату позитивно вплинула.

Вийшла до чоловіка та на його запитання: “Що трапилося?” відповіла – буде хлопчик. Стас був щасливий. Ми обоє були на сьомому небі від щастя. Тим більше, що старшого сина у чоловіка не стало кілька років тому. Всі місяці я береглася, як тільки могла. Дочка моя відреагувала різко і не могла зрозуміти, навіщо такий ризик і як взагалі таке можливе, але потім була рада за нас.

Сьогодні моя Галинка дуже любить свого молодшого братика. Всі наші онуки старші за свого дядька, але дбають про нього. Цього року нашому Лук’янчику виповнилося шість років і він вимагає, щоб дівчатка називали його дядьком. А ті сміються.

Відчуваю, що цей стан пішов мені тільки на користь: ніби мені зараз за тридцять. Лук’янчик чудово розвивається, вміє читати, рахувати. Вожу його на заняття з англійської мови. Лікар за ним уважно спостерігає і дивується, що все чудово, адже у моєму віці буває всяке.

Миру та добра вам, дорогі читачі!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page