Степан та Марія були найкрасивішою парою не лише на наше, а й на сусідні села, тому коли в них народилася Надійка, люди дуже дивувалися, бо геть не була вона схожа на батьків. Мало того, що красою не виділялася, так дуже кволенькою на світ народилася.
В нас час ніхто не вірить, або ж не хоче вірити в такі історії, але тепер, коли я почула її від своєї бабуся, я зрозуміла, таки є “погані” люди…
У мій черговий приїзд до бабусі я отримала від неї подаруночок, величезну шпильку, та не звичайну, яка гнеться, а сталеву, непохитну. Я покрутила її в руках, не знаючи, для чого і навіщо вона потрібна.
– І де тільки бабуся таке страховисько знайшла?! І куди тепер її, викинути або покласти кудись подалі, та бабусю ображати не хочеться, – подумалося мені.
– Ось народ який зараз пішов, – посміхнулася бабуся, помітивши, як розгублено я кручу в руках цей дивний подарунок.
– Самих простих речей, а не знаєте. Ех, молодь, молодь! Це ж від вроків перший захист і допомога.
– Бабусю, ну які вроки то в наш час?
– Як які, самі справжні. Людське око від заздрості буває таким чорним, що не доведи Господь, а вже що творять люди, коли заздрять красі, молодості, або ще чомусь!
Ось у нас на хуторі трапилася така історія. Слухай.
Я швиденько примостилася біля бабусі в передчутті її розповіді, а бабуся, щоб не сидіти без діла взялася обшивати краї килимка.
Ох, і красивою дівкою була Марія. Все при ній: і фігурка, і ніжки, і личко з великими карими очима, а коса її… Багато заздрило її красі.
Та й господинею вона була хорошою. Робота в руках у неї прям горіла. Батьки такою ладною дочкою пишалися. Одна вона у них залишилася, двоє синів вже відокремилися, своїми сім’ями жили.
І хлопці за нею упадали не тільки з нашого хутора, а й з сусідніх сіл теж. Вибирай, якого хочеш.
І Марія вибрала Степана, сина нашого кума Івана Григоровича.
Хлопець їй до пари. Красень і до роботи охочий. Заздрили всі кругом, як же так, все найкраще та в одні руки?!
Одружилися вони, будинок побудували, та й зажили собі потихеньку. Невдовзі будинок у них став повна чаша, а як же, працювали не лінувалися, в будинку все добром та ладком.
Ось тільки дітлахи у них не приживалися. Двох хлопчиків одного за іншим народила Марія, ось радості то було! Тільки дітлахи понад рік не жили. Рік – і все, несуть, бідного на вічний спочинок. А вже, як Марія з Степаном побивалися, нікому не побажаєш такого горя!
Але нічого, молодих, Господь не залишив, і ось знову Марія носить під серцем дитя. На цей раз народила дівчинку, Надійкою назвали. Також слабенька була, а рік пережила. Більше дітей у них не було, ось тільки дівчинка ця і залишилася.
Вже так вони над нею тряслися, кроку ступити самій не давали, берегли та без кінця до матінки моєї ходили то за одним відваром, то за іншим, підтримували її, як могли.
Бабуся розгладила зав’язаний край доріжки і, взявшись обшивати інший край, продовжила:
– Ось виповнилося дівчинці 13 років, худюща, як тростиночка, ніжки – ручки як палички тонесенькі, волоссячко білясте ріденьке, бліда- блідюсінька та й годі. Люди в селі дивувалися, як в такої гарної пари могла така дитина народитися.
А побачивши, як Надійка без сил сидить в саду вся замотана в теплу шаль в жаркий день, так і зовсім головами хитали та шепотілися:
– Ох, і ця мабуть не довго поживе. Скоро до братиків занесуть.
Батьки, звичайно, знали про всі ці розмови. І ось одного вечора зайшов до нас у будинок Степан і до матінки:
– Тітка Ярина, допоможи, вік не забуду, все, що хочеш для тебе зроблю, тільки допоможи. Ми не зможемо втратити дочку.
А сам чуть не плаче.
Ну, що ж робити, люди – якось не чужі. Мама і каже:
– Якби не рідня, не взялася б я, Степане, за цю справу, тому як результату не знаю. Але спробую, якщо не вийде, вибачайте.
І ось на повний місяць на дев’ятий день веліла вона Степану натопити лазню погарячіше та в дві бочки дубові налити води теплої. А за лазнею приготувати вогнище з осикових полін, але дрова не запалювати.
Приготували Степан з Марією баню, бочки з водою, а тут і матінка йде, цілий оберемок трав якихось несе. Запарила вона трави ті в одній бочці, а дівчинка тут же на лавці сидить, шкіра та кістки, аж світиться вся від прозорості.
Бабуся замовкла, згадуючи ті давні події.
– Бабуся, а далі що? – я посунулася ближче, щоб не пропустити жодного слова.
– Так ось посадила матінка Надійку прямо по шийку в ту бочку, що тільки з водою була. А сама крутиться навколо цієї бочки, то щось шепоче, то співає начебто, то кричить, водою дівчинку поливає. Потім в бочку її з головою, ніби як топить її.
Вже і втомилася матінка, і хотіла припинити, з останніх сил паморочилося, та змову на різні лади повторювала. Але ось стала раптом вода чорніти. Тут матінка і зітхнула з полегшенням, зрозуміла, що все не марно, вдалося їй перебороти щось нечисте, наговорене, що в дівчинці було.
– Бабуся, а чому наговорене? Що це таке?
– Це, мила моя, чари – злість людська. Така, що роблять на матір, а переходить на дітей. Ви зараз ні в що не вірите, і дай вам Бог ніколи не зустрітися ні з чим подібним.
Ну так ось. Витягла вона ледь живу Надійку з цієї бочки, вилила на неї відро чистої води та знову в бочку, тільки в іншу, з травами. І знову давай кружляти, тільки в інший бік. Крутиться і шепоче, паморочиться і співає, паморочиться і кричить.
Нарешті, дістала дівчину і на руки Марії передала, а сама з Степаном воду з першої бочки через сітку зливає. А там! Чи то водорості довгі, то чи волосся чорне, довге. Багато їх там було. Матушка веліла їх разом з сіткою на вогнище забрати і, як висохнуть, відразу спалити, а попіл в лісі закопати.
Степан потім розповідав, що, коли палили, запах трупний був.
Ось така от історія була на нашому хуторі.
– А далі що, з Надійкою?
– А що з Надійкою?! Пам’ятаєш бабу Надю, що біля річки живе? Так ось, це та сама Надійка і є.
Ну, а зараз давай, люба моя, булавочку – то пришпилимо тобі на сукню з вивороту, від гріха подалі.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook