fbpx

Стерти з пам’яті блокпости і сльози, які ріками течуть довкола. Але потрібно було їхати. Мусив їхати з дружиною і дітьми за кордон. Він батько п’яти дітей, там йому обіцяли роботу і житло. А тут? А в цьому селі, десь там на окраїні колись жив його тато

Чомусь не зміг виїхати, не попрощавшись. Проїжджали повз, і хоч сам не розумів чому, таки звернув з траси на непримітну сільську дорогу.

Скільки ж часу минуло? Тридцять років тут не був, а досі кожне деревце обабіч цього шляху йому знайоме. Не раз з татом ходили пішки до сусіднього села на риболовлю. У них і місце своє там було – потаємне. Чи то тато слова які чарівні знав, а чи вдача кому з них рибальська була, а такого улову, як у них ні в кого не було!

Посміхнувся спогадам. Стало незручно чомусь перед дружиною, що сиділа поруч. Відчинив вікно і у салон увірвався давно забутий запах рідного дому, запах дитинства. Аж дух перехопило. Мусив спинитись, бо й у голові запаморочилось.

Вийшов з авто, ніби ноги розім’яти, а сам усе намагався вгамувати серце, що мало ось-ось вистрибнути від радощів. Хотілося, розкинувши руки, волати від щастя, як колись волав у синє небо свободи, будучи з татом на косовиці. Хотілось лягти у високу і таку соковиту траву, заплющити очі і не знати, забути оті кляті вибухи, тривоги і сирени… Стерти з пам’яті блокпости і сльози, які ріками течуть довкола.

Але потрібно було їхати. Мусив їхати з дружиною і дітьми за кордон. Він батько п’яти дітей, там йому обіцяли роботу і житло. А тут? А в цьому селі, десь там на окраїні колись жив його тато. Артем не знав, чи поверне ще коли додому, чи назавжди в інші краї, тож вирішив попрощатись. Зрештою, хотів помиритись, пояснити, чому останні тридцять років так уперто не бажав спілкуватись з татом. Хотів розповісти, що завше читав його листи і ось зараз навіть везе їх з собою на чужину у потаємній кишені свого чемодану.

Колись рідна домівка зустріла пусткою, навіть пса на подвір’ї не було. Скрізь все замкнено. Артем роззирнувся ошелешено. Чомусь ніколи й подумати не міг, що тато кудись звідси переїде. Якщо чесно, він очікував побачити ще того, молодого і сильного батька, від якого багато років тому у місто за своєю мрією подалась мама.

Як же Артем тоді злився на тата! Йому десять було, коли мама заявила, що сільський хор – не місце її таланту. Сказала чоловіку, що їде підкорювати столицю і просила його поїхати з нею. Тато відмовився категорично. Безапеляційно заявив, що нічого йому робити в місті, та й дружину він нікуди відпускати не хотів. А Артем у свої десять чомусь вирішив, що татко їх не любить. Що покидає їх. Тобто – дозволяє їм поїхати, на тримає, не намагається цьому перешкодити.

– Ти нас зрадив, – кинув тоді ошелешеному батьку на прощання, – Якби ти хотів, ми б ніколи нікуди б не поїхали. Ти б нас не відпустив. Ніколи! Знати тебе не хочу.

∗∗∗

Артем стояв і дивився татові в очі. Його погляд! Прямий, спокійний і водночас пронизливий, дивився в саму душу, вивертаючи усе найпотаємніше назовні. Хотілось кудись сховатись від тих очей, а не міг – ноги вросли у землю не даючи і кроку рушити. Якесь невідане досі почуття скувало тіло, кожну клітиночку. Все ,що міг – лиш повторювати, волати до небес пошепки слова-молитву: “таточку, проти. Прости мене, таточку”.

Над головою тривожно закричав крук. Чи чув хто, щоб у таких місцях птахи співали? Соловей? Ні! Тут тільки крук і кричить, сповіщаючи, що нічого уже не зміниш. Ось вона – крайня точка життя кожного. Ось вона – межа, перетнувши яку вороття немає. Нічого не виправити, нічим не зарадити. Можна лише стояти і повторювати до безкінечності: “Прости, таточку. Прости”. Та хіба допоможе, хіба виправить тридцять років минулого життя?

Артем, сам того не відчуваючи, плакав, вдивляючись у татове фото, яке чиїсь чужі, дбайливі руки приладнали у підніжжя дерев’яного хреста. Знайомі з дитинства риси обличчя, але якісь інші. Здається, разом із сріблом у скронях життя наклало на його образ якусь печаль, тугу. Артем знав, не міг не знати, звідки це. Він. Він і лише він винен у тому. От і шепотів чи то молитву, чи то прохання: “Прости, тату. Прости”.

– Він був Героєм і зараз на небесах, – мовила незнайомка, кладучи квіти на свіжий горбок, – Служив з моїм сином… Прикривав їхній відступ. Сказав, що вони його діти і він зробить усе, аби вони вижили. Вони живі, завдяки йому, – втерла сльозу, перехрестилась і низько вклонилась.

Артем не знав. Не хотів знати нічого, засліплений дитячими образами, а потім і соромом за таку свою поведінку. Спізнився. Думав, що все життя попереду, що там, колись, попросить вибачення у татка, познайомить з онуками, які так схожі на свого діда.

І все, що може син сказати батьку: “Прости, таточку. Прости”. А потім – далечінь і чужина.

Автор – Анна К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page